— Послухай, а ти не міг би ще посвистіти? — попросила вона й відразу пошкодувала, що в неї прозвучало це так жалісно.
— Звісно! — крикнув той і знову засвистів.
Нарешті її сечовий міхур зглянувся над нею і запрацював. Вона аж очі заплющила від задоволення. Гаряча рідина виходила з неї потужним струменем.
Посвистування Карбоні знову припинилося.
«От йолоп!» — вилаялася вона подумки, хоча той через мить знову засвистів.
Вона вже майже закінчила, коли мало не втратила рівновагу від чергового, сильнішого за попередні пориву вітру. Отоді вона й почула тріск.
Пія насторожилася. Що то було? Щось справді чи то їй почулося? Звук був короткий і різкий, порив вітру його заглушив. Тепер їй кортіло, аби напарник припинив свистіти, інакше вона нічого, окрім його посвистування, не могла розчути.
Несподівано її охопив якийсь несвідомий страх. Вона підвелася, похапцем натягнула білизну. Підхопила телефон і зброю та кинулася бігти, попри те що спідниця задралася їй аж до талії. Вигляд, звісно, у неї був не дуже привабливий, однак її охопила паніка.
Вона бігла щодуху, раз-по-раз перечіпляючись і ризикуючи впасти, орієнтуючись лише на свист Карбоні.
«Прошу тебе, не припиняй».
Здавалося, ніби її хтось переслідує. Звісно, то могло лише здаватися, однак їй було все одно. Вона думала лише про те, аби якнайшвидше опинитися біля машини.
Коли вона нарешті вискочила на маленьку галявину, де вони зупинилися, то побачила напарника, який сидів усередині з відчиненими дверцятами. Вона кинулася по другий бік автівки, щоб заскочити на своє місце.
— Стефано, припини свистіти, там хтось є! — промовила стривожено.
Але той не припиняв. Коли Пія нарешті вже опинилася просто перед ним, їй закортіло зацідити йому ляпаса, щоб не поводився як той бовдур, але вона вмить заклякла на місці, побачивши його вирячені очі й роззявлений рот. З грудей Карбоні клекотіла чорна густа кров. Той тріск, що вона чула, виявився пострілом.
А тим часом хтось надалі посвистував, десь поряд, недалеко від неї.
2
На світанку його розбудили пташки.
Маркус розплющив очі та впізнав той спів. Але відразу відчув різкий біль, що свердлом упився йому в мозок. Він намагався збагнути, звідки він узявся, але боліло вже все тіло.
Було холодно.
Він лежав на землі в незручному положенні. Права половина обличчя притиснута до твердого ґрунту, руки вільно розкинуті вздовж тулуба, одна нога випрямлена, а друга незграбно зігнута в коліні.
Напевно, він гепнувся всією вагою долілиць, навіть не намагаючись утриматися руками від падіння.
Маркус спробував спершу підняти таз. Потім, допомагаючи собі ліктями, почав підводитися. У голові паморочилося. Доводилось опиратися бажанню заплющити очі. Страх знову знепритомніти виявився сильнішим за будь-яке запаморочення.
Він якось таки сів, понуривши голову. На землі залишився слід від його тіла в оточенні нічного заморозку. Він відчував, що мокрий: спина, ноги і руки, потилиця.
«Так, потилиця», — подумав він. Саме звідти по тілу розходився біль.
Він доторкнувся рукою, щоб зрозуміти, чи не поранений. Однак у місці удару крові не було. Тільки здоровенна ґуля і, можливо, незначний синець.
Він страшно боявся знову знепритомніти. А тому швидко здійснив перевірку своїх споминів.
Хтозна чому, але перше, що він пригадав, — образ розчленованої черниці у Ватиканських садах рік тому. Утім відразу відігнав його думкою про Сандру, про поцілунок, що ним вона в нього на очах обмінялася з іншим чоловіком, у якого була закохана, про їхню зустріч у лісі біля Остії. Потім пригадав і решту… Звукореєстратор у церкві Сант-Аполлінаре, слова Клементе: «Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки». Соляний хлопчик… І нарешті вечірка з бридкою оргією, на якій він побував минулої ночі, чоловічий силует, що мав при собі фотоапарат, погоня під дією наркотиків, удар по голові. Останнє, що він пам’ятав, — ноги свого нападника, коли той ішов геть. У синіх черевиках.
Хтось оберігав загадкового незнайомця. Чому?
Нарешті Маркус зміг звестися на ноги. Відчував перші ознаки переохолодження. Хтозна, коли у своєму минулому житті, перш ніж настала цензура амнезії, його тіло навчилося витримувати холод.
Бліде світло ранку надавало саду вілли химерного вигляду. Пенітенціарій повернувся до засклених французьких дверей, через які він раніше вийшов, однак тепер вони були зачинені. Спробував штовхнути, але сили було замало. Тоді він підняв каменюку й кинув у скло. Потім просунув руку в розбиту шибку й відчинив ручку зсередини.
У будинку він не побачив ані найменших слідів минулої вечірки. Вілла справді здавалася покинутою кілька десятків років тому. Меблі покриті білими чохлами, у повітрі — запах затхлості.
Невже це все йому лише привиділося? Невже це все наслідок сильного наркотику, який він випив? І тут він помітив одну дрібницю — аномалію, — яка переконала його в реальності власних спогадів.
Він ніде не зауважив пилу.
Кругом було аж занадто чисто; патина покинутості ще не лягла на речі.
Він стягнув білий чохол з одного з диванів і накинув собі на плечі, щоб зігрітися. Потім спробував натиснути на вмикач, але струму не було. Тоді він поволі пошкандибав нагору сходами в пошуках туалету.
Знайшов один у спальні.
Через жалюзі до кімнати сочилося слабке денне світло. Маркус кілька разів сполоснув обличчя в раковині умивальника. Потім підвів голову й поглянув на власне відображення у дзеркалі. Кругом очей — чорні кола від удару по голові. Можливо, ознака серйозної черепної травми.
Він пригадав Космо Бардіті, його повідомлення в скриньці звукової пошти: «Ще одне: у мене тут намітився один слід… Але спершу треба перевірити достовірність моїх джерел, а тому не хочу нічого казати заздалегідь».
«Космо», — тихо пробурмотів Маркус. Він розповів йому про вечірку, знайшов спосіб, щоб Маркуса туди впустили. Невже це він його зрадив?
Однак інтуїція підказувала: Космо тут ні до чого. Це сталося тому, що він переслідував незнайомця в темному. Та, може, причина не в переслідуванні, а в тому, що він спровокував незнайомця, перехрестившись навпаки. А той не зумів розшифрувати його знак. Хоча Маркус через дію наркотиків не зміг роздивитися обличчя загадкового гостя, він добре пам’ятав, як той зупинився й уважно поглянув на нього.
Однак хтось інший зумів. Той, у синіх черевиках.
Слід було повідомити про все Клементе, а потім зв’язатися з Космо й дізнатися, чи немає в нього новин для Маркуса. Та найбільше тієї миті йому кортіло вшитися геть з вілли.
Трохи згодом він увійшов до бару на станції. Жінка за барною стійкою вирячилася на нього так, ніби побачила мерця.
Маркус все ще непевно тримався на ногах, ледве зміг доплентатися туди. Вигляд у нього був, напевно, справді жахливий. Він понишпорив у кишенях, шукаючи дрібних грошей, зрештою поклав на стійку перед касою кілька євро.
— Каву, будь ласка.
Поки чекав, коли йому приготують замовлений напій, підвів очі до екрана телевізора, що висів у кутку.
Кореспондент випуску новин вів репортаж з якогось безлюдного місця за містом. За його спиною снували агенти поліції. В одному з них Маркус упізнав Сандру.
— …Убитих минулої ночі поліціянтів звали Стефано Карбоні та Пія Рімонті, — говорив журналіст. — Щоб розправитись із ними, вбивця скористався тією самою схемою, що й першого разу: вистрілив у груди чоловікові, а потім — у живіт жінці. Можливо, побачив, що вона озброєна. Однак не вбив її відразу; спершу поранив, потім прив’язав до дерева і завдав численних ударів ножем. Наскільки нам відомо зі слів патологоанатома, тортури тривали доволі довго. У наступних випусках ми повідомимо вам інші подробиці…