Здоровань наблизився до пушера, отримав потрібне та швидким кроком пішов далі. Тієї миті, коли він роззирався довкола, Маркус роздивився його обличчя під капюшоном.
То був Нікола.
Пенітенціарій вирушив слідом за ним, хоча знав, що далеко той не піде. І справді: Ґаві зайшов до найближчого громадського туалету, щоб прийняти крек.
Маркус зайшов і собі. У ніс вдарив страшний сморід каналізації. Брудне місце, але Ніколу Ґаві брала нетерплячка вгамувати наркотичний голод. Він зачинився в одній з кабінок. Пенітенціарій чекав. Невдовзі над кабінкою здійнялася хмаринка сірого диму. Кілька хвилин по тому чоловік вийшов. Підійшов до єдиного умивальника, почав мити руки.
Маркус стояв у нього за спиною, у кутку. Спостерігав, знаючи, що Ґаві його не побачив. Він не помилився: тіло культуриста було м’язисте, здорове. І тепер він помітив поголену голову без капюшона й дебелу шию, які наганяли страх.
— Ніколо.
Той різко розвернувся, вирячивши очі від несподіванки.
— Я просто хочу з тобою поговорити, — заспокоїв його Маркус, підвівши догори руки.
Опинившись сам-на-сам з незнайомцем, Нікола ринувся на нього. Він ударив Маркуса в груди всією своєю масою, як у регбі. Пенітенціарій відчув, як йому забило дух, і впав назад, ударившись спиною об брудну підлогу. Однак устиг простягнути руку й ухопити нападника за щиколотку, від чого той зашпортався та з глухим звуком повалився долі. Та попри свою кремезну стать він дуже спритно, швидким рухом підхопився на одне коліно й ударив Маркуса носком під ребра. Від потужного удару в пенітенціарія потьмяніло в очах. Йому кортіло щось сказати, аби зупинити нападника, але той наступив йому важким черевиком на голову, по тому підхопився, намагаючись надавити на нього всією своєю вагою. Маркус знайшов у собі силу, щоб ухопитися за його гомілку обома руками, змусивши того вдруге втратити рівновагу. Цього разу Нікола з усього маху врізався у двері однієї з кабінок, розтрощивши її на друзки.
Пенітенціарій спробував підвестися. Він усвідомлював, що часу в нього якісь секунди. Чув стогін Ґаві, однак розумів, що той швидко оговтається та знову кинеться на нього.
Маркус обперся руками об брудну підлогу й підвівся, попри те що перед очима все ходором ходило. Звівся на ноги, але ті ледве тримали його. Коли нарешті відчув, що відновив рівновагу, він знайшов поглядом Ніколу. Той лежав у незграбній позі й головою упирався в унітаз. З рани на лобі текла кров.
Маркусові просто поталанило, що він так вдало його нейтралізував. Бо Ґаві його неминуче убив би. Маркус наблизився до очманілого здорованя й теж ударив йому носком під ребра.
— Ой! — заволав той, як малий хлопчисько.
Пенітенціарій нагнувся над ним:
— Коли хтось каже тобі, що хоче лише поговорити, ти спершу вислухай і вже потім, якщо треба, бийся. Утямив?
Здоровань кивнув. Маркус порився в кишені й кинув йому дві банкноти в п’ятдесят євро.
— Якщо допоможеш мені, отримаєш іще.
Нікола знову кивнув, його очі заблищали від сліз.
— Космо Бардіті, — промовив пенітенціарій. — Він до тебе приходив?
— Через того гада в мене тепер неприємності!
Його слова підтвердили Маркусову підозру: Ґаві когось боявся, тому й переховувався.
— Він мертвий, — сказав пенітенціарій і прочитав на обличчі Ніколи подив та страх.
За кілька хвилин Нікола знову стояв перед умивальником. Намагався зупинити кров на лобі туалетним папером.
— Я почув, що один тип розпитує всіх про збоченого любителя ножів і його знімки. Зразу зметикував, що йдеться про монстра, який убивав пари закоханих. От і вирішив розшукати його сам, щоб збити з нього трохи грошенят.
Космо Бардіті повівся необережно. Він ходив по барах та клубах, розпитував і цим привернув увагу не тільки Ніколи, а ще когось. Когось дуже небезпечного.
— А тобі взагалі нічого не було відомо про вбивцю?
— Ні, я нічого про нього не знав. Але ж я міг придумати, що зустрів одного клієнта, схожого на божевільного вбивцю. Я ще й не таких набачився у своєму житті!
— Та обдурити Бардіті тобі не вдалося.
— Він мене добре відгамселив, отой виродок!
Маркусові щось не дуже вірилося, що Бардіті міг здолати цього велетня. Надто свіжі були в нього враження від нападу Ґаві.
— І на тому все закінчилося?
— Ні. — У тому, як він вимовив «ні», вочевидь вчувався страх. — Під час розмови він згадав про соляного хлопчика. А я нараз згадав про стару книжку, що була в мене вдома, про хлопчика скляного. Я сказав йому про неї, і ми почали торгуватися.
Ось чим можна пояснити телефонні дзвінки Космо незадовго до того, як його вбили.
— Він мені заплатив, а я передав йому товар. Ми поладнали, були одне одним задоволені, — підсумував чоловік і несподівано розвернувся й задрав толстовку, щоб показати спину. На рівні правої нирки був приліплений великий пластир. — Після передавання товару хтось пирнув мене ножем. Я вижив тільки завдяки тому, що був сильніший за нападника й зміг останньої миті відвести удар. А потім я накивав п’ятами.
Отже, ось уже вкотре хтось намагався приховати ту історію. За будь-який кошт.
Утім тепер Маркус мусив запитати його про найголовніше:
— Навіщо Космо купив ту книжку? Чому ти вважаєш, що не йдеться про химерний збіг і що це справді якось пов’язано зі справою соляного хлопчика?
Нікола посміхнувся.
— Тому що це я його переконав. — Його обличчя скривилося, як від давнього болю, що не мав нічого спільного зі свіжою раною на лобі. — Нічого не вдієш: тікай — не тікай, а твоє дитинство тебе все одно наздожене.
Пенітенціарій збагнув, що тут криється щось особисте.
— Тобі довелося вбити когось, кого ти дуже любив?
Ґаві посміхнувся, заперечно хитнув головою.
— Я любив того сучого сина, але він відразу зметикував, що я відрізнявся від інших дітей. І лупцював, щоб вибити з мене те, що я тоді ще й сам до кінця не усвідомлював. — Здоровань шморгнув носом. — Одного дня я дізнався, де він ховав пістолет, і застрелив його, поки він спав. На добраніч, татусю.
Маркусові стало його дуже шкода.
— Однак у твоїй картці попередніх судимостей про це немає ані слова.
Нікола реготнув.
— Коли тобі лише дев’ять років, ніхто не кидає тебе за ґрати, тебе навіть не притягують до суду. Просто передають під опіку соціальних служб і поселяють до одного з отих закладів, де дорослі намагаються допетрати, чому ти так учинив і чи здатен вчинити щось подібне в майбутньому. Насправді ніхто й не думає тебе порятувати. Промивають тобі мізки, накачують ліками та виправдовуються, примовляючи, що все це заради твоєї користі.
— Як називався той заклад? — запитав Маркус, інтуїтивно здогадавшись, що саме цю інформацію він шукав.
— Інститут Кроппа, — відразу відповів здоровань і спохмурнів. — Після того як я застрелив свого батька, хтось викликав поліцію. Мене зачинили в кімнаті з якимось психологом, однак майже весь час ми просиділи мовчки. Потім за мною приїхали посеред ночі. Коли я спитав, куди ми їдемо, агенти відповіли, що не можуть мені цього сказати. Я бачив їхні єхидні посмішки, коли вони приказували, що звідти мені нізащо не втекти. Та я б навіть не намагався, адже не знав, куди мені йти.
Маркус помітив, як Нікола насупився, ніби тінь минулого пробігла його обличчям і несподівано матеріалізувалася від отих слів. Він мовчав, щоб надати йому змогу повести далі свою оповідь.
— За всі ті роки, що я провів в інституті, я так і не дізнався, куди це мене кинули. Та, як на мене, він міг бути де завгодно, навіть на Місяці. — Нікола помовчав. — Відколи я звідти вийшов, я все мучився, щоб збагнути, чи він справді існував, чи то я його собі придумав.
Останні слова особливо зацікавили Маркуса.
— Ти мені не повіриш, — гірко засміявся Нікола Ґаві, але враз знову посерйознішав, — я жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися.