Він переліз через огорожу, стрибнув на килим зі старого мокрого листя. Утім вітер усе одно спромігся підхопити численні листочки й розкидати їх по всьому парку, нібито привиди діток бавилися, бігаючи одне за одним наперегони. Якщо прислухатися як слід, попри дощ можна було розчути їхній сміх, що виявлявся в шерхотінні.
Пенітенціарій рушив до входу.
Нижня частина фасаду була вкрита зробленими спреєвою фарбою написами — ще одне свідчення занедбаності закладу. Вхідні двері були навхрест забиті дошками. Тоді Маркус вирішив обійти навколо будинку, щоб знайти можливість проникнути всередину. Побачив, що половинка одного з вікон на першому поверсі була напівпрочинена. Обома ногами він заліз на слизький від дощу цоколь. Учепився руками за підвіконня, підтягнувся, стежачи за тим, щоб не посковзнутися, і прослизнув усередину через вузький отвір.
За мить він уже стояв по другий бік, вода струмками стікала з нього на підлогу. Насамперед Маркус понишпорив рукою в кишені в пошуках ліхтарика. Увімкнув його. Побачив перед собою щось на кшталт їдальні. Приблизно з три десятки маленьких стільчиків — усі однакові — навколо низеньких круглих столиків. Такий охайний та ретельний інтер’єр різко суперечив занедбаності навколо. Здавалося, ніби оті стільці й столики ще досі на когось чекали.
Маркус спустився з підвіконня, освітив підлогу. Плитка долі була викладена мозаїкою з вицвілими фарбами. Він рушив уперед, щоб оглянути інші приміщення.
Усі кімнати здавалися однаковими. Можливо, через те що вони всі були майже порожні, хіба що за винятком кількох меблів. І всі без дверей. Через вологу штукатурка пообсипалася, стіни в брудних патьоках, через старий дах просочується дощова вода. Різкий запах плісняви. Заклад скидався на старий, напівзатонулий корабель посеред штормового моря.
Кроки Маркуса були стороннім звуком у цих приміщеннях: сумні, самотні, як такі, що належать гостю, котрий завітав запізно й непрохано. Він намагався уявити, що трапилося з оцим місцем, яке прокляття впало на нього, прирікши на такий жалюгідний кінець.
Але пенітенціарій відчував дивне хвилювання. Укотре підібрався близько до правди. «Він тут побував, — сказав сам собі, подумавши про темний силует, який бачив на вечірці біля Аппієвого шляху. — Його життєвий шлях пролягав через це місце багато років тому, перш ніж перетнутися з моїм власним тієї ночі».
Маркус почав підніматися сходами, що вели на верхній поверх. Східці здавалися старими, ненадійними, було враження, що вони можуть обвалитися від першого необережного кроку. Він зупинився на сходовому майданчику. Праворуч та ліворуч розходився короткий коридор. Вирішив перейти до огляду кімнат.
Заіржавілі двоповерхові ліжка, кілька зламаних стільців. Була там і велика ванна кімната з кількома душовими лійками та роздягальнею. Однак увагу пенітенціарія привернула остання кімната в кінці коридору. Він переступив поріг і опинився у приміщенні, що відрізнялося від решти. Стіни покривало щось на кшталт шпалер.
На них були зображені сцени з найвідоміших казок.
Він упізнав Гензель та Ґретель перед їхнім марципановим будиночком. Білосніжку. Попелюшку на балу. Червоний Капелюшок з пиріжками в кошику. Дівчинку із сірниками. Усі ті герої, здавалося, зійшли зі сторінок старої, вицвілої збірки казок. Однак було в них щось бентежне. Провівши по розмальованих стінах світлом ліхтарика, Маркус збагнув, про що йшлося.
На їхніх обличчях не було радості.
Ніхто не усміхався, як годиться в казках. Від погляду на них Маркус не відчував нічого, окрім тривоги та збентеження.
Почувся гуркіт грому, значно сильніший за попередні. Пенітенціарій відчув нагальну потребу вибратися із цієї кімнати. Та вже виходячи, він наступив на щось на підлозі. Навів собі на ноги світло й побачив на підлозі краплі воску. Ті краплі стрічкою тягнулися за поріг кімнати. Маркус побачив їх і в коридорі, вони вели донизу. Він вирішив піти по сліду.
Доріжка з воскових крапель привела його до брудного підвалу, де вона перервалася якраз перед дерев’яними дверима. Той, хто дійшов сюди зі свічкою в руці, поза сумнівом, зайшов усередину. Пенітенціарій смикнув за ручку. Двері були незамкнені.
Він посвітив ліхтариком. Перед ним відкрився лабіринт з кімнат і коридорів. Подумав, що вони простерлися на значно більшій площі, аніж ті, що нагорі приміщення, ніби основна частина будівлі ховалася під землею, а на поверхню випиналася лише його скромна частина.
Маркус рушив далі. За орієнтир йому правила доріжка з воскових крапель, інакше вже давно загубився б. Під землею стіни були виготовлені не з цеглин, а з вапняку. Відчувався різкий сморід гасу, що виділяли його, напевно, старі обігрівачі.
Там, під землею, були складені всі речі, які колись використовували для облаштування закладу. Порослі мохом та пліснявою матраци, потемнілі від вологи старі меблі. Підвал скидався на здоровенний шлунок, що поволі перетравлював увесь уміст, щоб від нього, зрештою, не залишилося ані сліду.
Ще там було багато іграшок. Ляльки з поржавілими пружинами, коник-гойдалка, дерев’яні конструктори, ведмедик з потертого плюшу з двома хитрими оченятами. «Гамельн» був чимось середнім між в’язницею і психіатричною клінікою, однак усі ті речі нагадали пенітенціарію, що він таки перебуває в закладі, призначеному для дітей.
Далі воскова доріжка губилася в одній з кімнат. Маркус посвітив усередину. Він не міг повірити своїм очам.
Там зберігався архів.
Кімната була заставлена ящиками з картками. Складені вздовж стін, звалені посередині, аж до стелі — цілковитий хаос.
Пенітенціарій наблизив ліхтарика, щоб прочитати написи на ящиках. Якщо вірити їм, заклад «Гамельн» пропрацював п’ятнадцять років. По тому з якихось загадкових причин припинив своє існування.
Маркус узявся проглядати документи, витягуючи їх навмання, переконаний, що короткого ознайомлення з ними вистачило б, аби зрозуміти, чи можуть вони його зацікавити. Та вже після перших рядків на витягнутих наосліп аркушах йому стало зрозуміло: те, що він бачив перед собою, було не звичайним архівом медичних карток чи бюрократичними шаблонами.
Маркус натрапив на особистий щоденник Джозефа Кроппа.
У ньому можна було відшукати відповіді на всі запитання. Утім найбільшою перешкодою на шляху до пошуків правди якраз і були масштаби отого кладовища інформації. Не маючи якогось логічного підходу, Маркус мусив довіритися випадку. Він узявся гортати записи Кроппа.
«Так само, як і дорослим, неповнолітнім притаманна природна схильність до вбивства, — писав психіатр, — що проявляється лише в підлітковому віці. Як показує практика, саме підлітки відповідальні за масові вбивства в школах із застосуванням вогнепальної зброї, для яких характерна особлива холоднокровність. Поряд зі шкільними кілерами слід поставити бандитських кілерів, тобто тих підлітків, що належать до банди та скоюють убивства, щоб не втратити авторитету в очах інших членів зграї.
Однак Кропп ішов у своїх думках далі, аналізуючи феномен убивства в тому віці, коли дітям притаманні невинність і чистота душі.
Дитинство.
12
За його п’ятнадцять років існування через інститут «Гамельн» пройшло тридцятеро дітей.
Злочин, який вони вчинили, завжди був однаковим. Убивство. Хоча не всі з них убивали. Насправді деякі лише «виявили неприховані вбивчі тенденції», або їх зупинили ще до того, як вони досягли мети, або з якихось причин вони не встигли цього скоїти.
Зважаючи на вік винуватців, тридцятеро злочинців — це значна кількість. Опис здійсненого ними не супроводжувався фотографіями, справжнього імені теж не було зазначено.
Особистість кожного пацієнта була прихована за казкою.
«Діти поводяться набагато жорстокіше, аніж дорослі, коли вбивають. Невинність — це лише їхня маска, — писав Джозеф Кропп. — Коли вони потрапляють до нас, на перший погляд здається, ніби вони аніскільки не усвідомлюють серйозності того, що вчинили чи збиралися вчинити. Однак їхня невинна поведінка оманлива. Уявіть, приміром, хлопчика, який знущається над маленькою комахою. Дорослий здригнеться подумки, але сприйматиме це як гру, бо вважатиме, що неповнолітня дитина не в змозі до кінця зрозуміти різницю між добром і злом. Але частина єства хлопчини добре усвідомлює: те, що він робить, погано — і в душі переживає садистичне задоволення».