— Завдяки використанню потужних і найсучасніших програм похибка результату наших досліджень становить 0,009.
Секретною зброєю лабораторії були її комп’ютери. ЛТА устаткували найновітнішими технологіями, яких не було в жодному державному органі чи приватній компанії. Великий зал лабораторії був розташований на підземному поверсі квестури. Щоб не пошкодити чутливого обладнання і щоб забезпечити сталу температуру, у приміщенні без вікон працювала система вентиляції. Сервери, які підтримували всю цю технологію, були сховані на глибині сім метрів під фундаментом великої історичної будівлі на Віа-Сан-Вітале.
Сандра зауважила, що оте місце було чимось середнім між біологічною лабораторією (з довгим столом, на якому стояли вишикувані мікроскопи, колби та інше устаткування), інформаційним бюро та відділком електроніки (зважаючи на комп’ютери, монітори та інше електронне обладнання).
У той час персонал ЛТА працював над обробленням ДНК римського монстра, зразки якого знайшли на сорочці, що її вбивця ненавмисне залишив у машині закоханих, убитих біля Остії. А ще вивчав речі, вилучені в помешканні судмедексперта Астольфі. «Згідно з рішенням керівництва квестури, друге завдання тримали в суворій таємниці», — нагадав собі Леопольдо Стріні. А тому вирішив, що Сандра Веґа, звичайний фотослідчий, аж ніяк не могла прийти до нього у зв’язку з другим завданням.
— Аналіз ДНК убивці не показав нічого, — промовив технік, випереджаючи її запитання. — Ніякого збігу з іншими ДНК у базі даних злочинців або підозрюваних, що проходили за схожими видами справ і злочинів.
— Я хотіла попросити про послугу, — здивувала поліціянтка Стріні, урвавши його на пів слові. Вона простягнула йому мобільний, отриманий від Івана, нареченого Пії Рімонті.
— І що мені із цим робити?
— У пам’яті є повідомлення від моєї колеги, яку вбили дві ночі тому. Але спершу я хочу, щоб ви його послухали.
Стріні взяв телефон з рук Сандри дуже обережно, ніби реліквію. По тому, не відводячи від нього погляду, рушив до терміналу. Під’єднав до нього мобільний і задав низку команд на клавіатурі.
— Я завантажую звукове повідомлення, — пояснив він, перш ніж натиснути на кнопку, що надавала прямий доступ до голосової пошти.
Після цього підвищив гучність динаміків на столі.
Залунав дзвінок виклику. Сухий жіночий голос автовідповідача повідомив, що в архіві голосової пошти є нове повідомлення. Після цього назвав день і особливо час, коли воно надійшло: третя година ночі. Нарешті увімкнувся запис.
Стріні сподівався за мить-другу почути голос Пії Рімонті. Замість цього прослухав лише довге мовчання, що тривало секунд тридцять. Потім лінія обірвалася.
— Що це означає? Не розумію, — промовив Стріні, повертаючись до Сандри.
— Ось чому я ще нічого не сказала Моро й навіть Креспі, — пояснила Сандра. Потім вона коротко розповіла йому про свою зустріч із нареченим Пії після похорону й про те, звідки дізналася про голосове повідомлення. — Мені потрібно, щоб ви сказали мені, стався дзвінок від випадкового натискання на кнопку виклику чи то голосова пошта так записала неясно через поганий зв’язок…
Стріні відразу збагнув, куди хилить Веґа отими запитаннями. Вона хотіла дізнатися, чи в тому мовчанні крилося ще щось.
— Гадаю, я зможу сказати це зовсім скоро, — запевнив її фахівець і завзято став до роботи.
Минуло кілька хвилин, протягом яких Сандра спостерігала, як Стріні розбивав повідомлення на цілу низку аудіофрагментів, що на екрані скидалися на діаграму сейсмографа. Посилив найтоншу вібрацію, найслабший шерхіт. Так, що від найменшого звуку лінія графіка на екрані здригалася й підскакувала.
— Я посилив до максимуму звучання на задньому тлі, — повідомив Стріні. — Таким чином можна відкинути гіпотезу, що голосова пошта погано зареєструвала повідомлення.
Він натиснув кнопку, щоб знову прослухати зміст повідомлення.
Цього разу було добре чутно пориви вітру й шелест листя на деревах. «Здається, ніби ми там, на місці», — подумала Сандра. Таємничі звуки нічного лісу, коли в ньому немає нікого, щоб їх слухати. Відчула незбагненний страх. Адже там хтось таки був.
— Хтось навмисне увімкнув виклик, — підтвердив Стріні. Помовчав пів хвилини, а потім вимкнув і додав: — Навіщо комусь було це робити?
— Час, — відповіла Сандра.
Однак Стріні зрозумів не відразу.
— Голосова пошта зареєструвала, що повідомлення надіслали о третій годині ночі.
— І що?
Сандра взяла аркуш паперу, що його принесла із собою:
— Останній зв’язок відділку поліції з агентами по рації відбувся незадовго після першої. Згідно з автопсією, Стефано Карбоні помер кілька хвилин по тому, а от Пію Рімонті, перш ніж убити, піддавали тортурам принаймні з пів години.
— Отже, повідомлення надіслали вже після її смерті, — сказав Стріні, здивований і разом з тим стривожений таким відкриттям.
— Його надіслали приблизно в той час, коли наш патруль прибув на місце і знайшов тіла.
Не було потреби підбивати підсумок сказаного. Убивця відійшов від місця злочину з мобільним Пії Рімонті, а потім зателефонував.
— Серед переліку знайдених на місці злочину предметів мобільний Пії не зазначено.
На доказ своїх слів Сандра показала технікові аркуш із переліком, про який говорила.
Однак Стріні підвівся, відмовляючись його проглянути:
— Чому ви прийшли до мене? Чому не пішли відразу до Моро або Креспі?
— Я вже вам пояснила: мені було потрібне підтвердження.
— Яке підтвердження?
— Я вважаю, що монстр отим мовчазним повідомленням хотів привернути нашу увагу. Ви можете з’ясувати, що то було за місце, звідки надіслали повідомлення?
16
Він вставив відеокасету в плеєр. Натиснув кнопку «пуск».
Екран заповнився якимось сіруватим туманом. Це тривало приблизно хвилину — дуже довгий час, протягом якого Маркус і Клементе не промовили ані слова. Нарешті на екрані з’явилося ще щось. Зображення тремтіло, стрибало вгору-вниз, і здавалося, що стрічка от-от обірветься. Нарешті воно стабілізувалося само, сфокусувавшись на центральній сцені, хоча й із блідими кольорами.
На екрані з’явилася кімната, стіни якої були покриті шпалерами із зображеннями казкових героїв. На підлозі — численні іграшки, а в кутку — коник-гойдалка. У центрі — два стільці.
На тому, що праворуч, сидів, закинувши ногу на ногу, чоловік років сорока. Біляве волосся, бакенбарди й окуляри для зору з темними лінзами. Одягнений у лікарняний халат. Напевно, то і був професор Джозеф Кропп.
На стільці ліворуч влаштувався худорлявий хлопчина: спина зігнута, руки сховані під колінами. На хлопчині були біла сорочка з довгими рукавами, застебнута на всі ґудзики аж до горла, темні штани та шкіряні черевики. Темно-каштанова шевелюра падала на лоба аж до очей. Сидів, похнюпившись.
«Ти знаєш, де ти є?» — запитав його з ледве відчутним німецьким акцентом психіатр.
Хлопчик заперечно похитав головою.
Зображення на мить задрижало — так, ніби хтось іще налаштовував відеокамеру. І справді, майже відразу в об’єктиві з’явився ще один чоловік. На ньому теж був лікарняний халат, а в руці — тека.
«Це лікар Астольфі», — промовив Кропп, відрекомендувавши молодого колегу, який у майбутньому став би судмедекспертом. Той теж узяв собі стілець і сів поряд.
У такий спосіб Маркус отримав підтвердження, що він не помилився: Астольфі був причетний до справи й особисто знав убивцю.
«Нам хочеться, щоб ти почувався в нас вільно. Тут ти серед друзів».
Хлопчик нічого не сказав, а от Кропп кивнув у бік відчинених дверей. Увійшли троє медиків: жінка з рудим волоссям і двоє чоловіків, які рушили до протилежної стіни й там зупинилися, вишикувавшись у ряд.
В одного з чоловіків не було лівої руки, ніякого протеза він не носив.
Маркус упізнав другого:
— Отой другий — той самий старий, що влаштував пожежу в інституті й напав на мене на віллі біля Аппієвого шляху.