Поки Моро продовжував свою промову, Сандра скоса поглядала на колег. Утома, що досі відкрито не проявлялася на їхніх обличчях, тепер несподівано проступила. Вона й сама почувалася розчарованою, однак разом з тим у неї ніби гора з плечей упала. Нарешті вона могла повернутися додому до Макса, до свого звичного життя. Минуло лише шість днів, а їй здавалося — кілька місяців.
Голос віцеквестора, приглушений її власними думками, відійшов на другий план. Сандра вже поринула думками кудись далеко. Саме тієї миті вона відчула в кишені вібрацію. Вийняла мобільний і поглянула на дисплей.
Повідомлення з невідомого номера. Воно містило незрозуміле їй запитання.
Ти його обожнюєш?
4
Сестру Віктора звали Ганна. Вони були близнюками.
Вона померла в дев’ятирічному віці, майже в той самий час, коли її брат прибув до інституту «Гамельн». Маркус вирішив, що ці два факти обов’язково якось пов’язані.
То були діти Анатолія Ніколаєвича Агапова, російського дипломата, який служив при Посольстві в Римі в період холодної війни, а потім примудрився зберегти посаду і в роки перебудови.
Років двадцять тому він помер.
Клементе прислухався до інтуїції Маркуса й вирішив зосередити пошуки на дівчинці, а не на скоєному Віктором злочині. І таким чином йому вдалося визначити ім’я та прізвище близнюків.
Коли Маркус поцікавився, як він про це дізнався, його приятель обмежився фразою, що у Ватикані зберігали досьє на всіх осіб, бодай якось пов’язаних з комуністичними режимами, що побували в Римі. Було очевидно, що хтось із вищих ешелонів влади передав йому потрібну інформацію. У документах вказували на «підозру вбивства», однак офіційно Ганна померла з природних причин.
Саме ота невідповідність допомогла вилучити справу з ватиканських архівів.
Та Клементе зробив навіть більше. Він роздобув навіть ім’я домоправительки, яка в той час працювала в Агапових. Тепер старенька жінка перебувала у будинку-інтернаті для осіб похилого віку, яким керували черниці-салезіянки.
Маркус сів на метро, щоб навідатися туди, сподіваючись дізнатися більше про цю справу.
Тієї ночі дощило, а тому соляний хлопчик утримався від убивств. Зате навів поліцію на два скелети в лісі. Коли пенітенціарій дізнався новину, то не дуже здивувався. Убивця-оповідач просто додав ще один розділ до своєї розповіді. Та насамперед йому кортіло розказати про своє минуле. Ось чому пенітенціарій мусив дізнатися якомога більше про його дитинство.
Подароване дощем перемир’я завершувалося, наступна ніч могла принести нові жертви.
Однак Маркус знав, що йому слід остерігатися й тих, хто полював на монстра. Він був упевнений, що йдеться про осіб, яких він бачив на відеозапису, врятованому від пожежі в інституті «Гамельн».
Старший санітар, без сумніву, загинув у полум’ї пожежі, лікаря Астольфі теж не було вже серед живих. Залишалися санітар з однією рукою і рудоволоса жінка. Звісно, окрім професора Кроппа.
Заправляв усім психіатр.
На станції «Терміні» Маркус пересів на іншу гілку метро, у напрямку П’єтралата. Багато хто з пасажирів у вагоні тупився в безкоштовну газету, яку роздавали на вході до станцій метро. То був позачерговий випуск, присвячений «пробудженню» Діани Дельґаудіо. Дівчина написала на аркуші паперу одне слово.
Вони.
Хоча журналісти вважали інакше, Маркус відкидав думку, що вона хотіла повідомити, ніби в лісі біля Остії на неї напав не один чоловік, а кілька. Ішлося не про банду, нападник був один. І він, можливо, зовсім скоро дізнався б про нього більше.
Кілька хвилин по тому він прибув до станції призначення. Будинок для людей похилого віку був розташований у білій споруді, зведеній у строгому неокласичному стилі. Вона налічувала три поверхи, навколо розлягався парк, оточений чорною огорожею з кованого заліза. Маркус попередив черниць про свій візит по телефону.
Він прибув туди як священник. Цього разу сан став йому як ніколи в пригоді.
Мати-настоятелька прийняла пенітенціарія в залі, де перебували літні гості закладу, за кілька хвилин до шостої вечора, коли подавали вечерю. Хтось сидів на дивані перед телевізором, хтось грав у карти. Якась блакитноволоса жінка грала на піаніно, киваючи головою в такт музиці та своїм думкам, що переносили її до невідомо яких згадок минулого, а ще вона похитувала плечима в ритмі вальсу.
— Ото і є синьйора Феррі, — кивнула настоятелька у бік жінки на інвалідному візку, що сиділа біля вікна з відсутнім поглядом. — Вона не завжди в собі. Часом зовсім нічого не тямить.
Її звали Вірджинія Феррі, їй уже виповнилося вісімдесят з гаком.
Маркус підійшов ближче:
— Добрий вечір.
Жінка повільно повернула голову, щоб побачити, хто її привітав. У неї були зелені очі, як у кішки, що по-особливому блищали на світлій шкірі обличчя. Шкіру по всьому тілі вкривали коричневі плями, характерні для її віку, а от на обличчі вона була дивовижно чистою і гладкою. Волосся на голові ріденьке й закублене. Одягнена жінка була в нічну сорочку, однак міцно тримала шкіряну сумочку, поставлену на коліна, ніби кудись збиралася поїхати з хвилини на хвилину.
— Мене звати отець Маркус, я священник. Можна мені з вами поговорити хвилинку?
— Звісно, — відповіла та несподівано дзвінким голосом. — Ви тут через весілля?
— Яке весілля?
— Моє, — з готовністю повідомила жінка. — Я вирішила вийти заміж, а черниці не дають згоди.
Маркус подумки погодився з матір’ю-настоятелькою, коли та говорила, що жіночка трохи не в собі. Але все одно вирішив спробувати:
— Ви синьйора Вірджинія Феррі, чи не так?
— Авжеж, це я, — підтвердила вона з ноткою підозри в голосі.
— І ви працювали домоправителькою в родині Агапових у вісімдесятих роках?
— Я присвятила тому дому шість років свого життя.
«Добре, — вирішив Маркус, — це та особа, що мені потрібна».
— Можна поставити вам кілька запитань?
— Можна, чому ж ні?
Маркус узяв стілець і сів поряд з нею.
— Що за чоловік був синьйор Агапов?
Жінка помовчала кілька хвилин. Пенітенціарій уже навіть почав побоюватися, що пам’ять їй зрадила, однак він помилявся.
— Він був чоловіком суворим, жорстким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті.
— А його дружина? Адже в нього була дружина чи ні?
— Синьйор Агапов був удівцем.
Маркус відзначив подумки цю інформацію: Анатолій Агапов мав сувору вдачу й мусив виховувати своїх дітей без дружини. Можливо, батько з нього був не дуже.
— Синьйоро Феррі, якою була ваша роль у домі?
— Я керувала роботою прислуги, усього восьмеро осіб із садівниками, — мовила вона з гордістю.
— Будинок був великий?
— Неймовірно великий, — констатувала вона. — Ціла вілла на околиці Рима. Щоб дістатися туди щоранку, доводилося годину їхати транспортом.
Маркус здивувався:
— Ви що, не мешкали разом із сім’єю?
— За наказом синьйора Агапова ніхто із чужих не повинен був залишатися в будинку після заходу сонця.
«Дивно», — подумав пенітенціарій. І відразу уявив оту величезну порожню віллу, де мешкали тільки суворий батько та двоє діток. Напевно, не найкраще місце для щасливого дитинства.
— А що ви можете розповісти мені про близнюків?
— Про Віктора та Ганну?
— Ви їх добре знали?
Жінка невдоволено скривалася:
— Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була.
Маркусові сподобалося оте визначення. Утім що означало оте «втікала з-під батькового контролю»? «Батько був авторитарний…»
— Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було. — Тут старенька знову повернулася до вікна. — Мій наречений має прибути з хвилини на хвилину. Можливо, цього разу привезе мені квіти.