Приміром, у справі вбивства родини, коли слідчі знайшли символ на дзеркалі ванної під час повторного огляду, на підлозі виявили чіткий відбиток правої руки. У рапорті надавали пояснення: через кілька днів після розправи хтось проник до будинку, відкрив крани гарячої води у ванній, щоб намалювати фігуру на запітнілому дзеркалі. Та, вже виходячи, він, напевно, посковзнувся на слизькій від конденсату поверхні підлоги. Щоб не впасти, виставив уперед руки. Звідси й відбиток долоні.
Однак у тій гіпотезі була невідповідність, адже нелогічно, що хтось скористався тільки однією рукою, щоб уберегтися від падіння. Інстинктивно людина виставляє вперед обидві руки.
Позаяк у той час цю загадку ніхто не розгадав, питання відбитку відійшло на другий план разом із символом на запітнілому дзеркалі. «А все через те, — нагадав собі Моро, — що поліціянтам не до вподоби длубатися в езотериці».
Віцеквестор перейшов до справи щодо могили педофіла. Однак у тонесенькій теці з актом колег ішлося тільки про «акти вандалізму, вчинені невідомими». Аналіз почерку показав, що напис зробив «примусовий правша». У минулому багато хто з учителів примушував дітей, що вродилися шульгами, користуватися для письма правицею. «Найчастіше таке траплялося в католицьких школах, — подумав Моро. — Насамперед через безглузді забобони, що ліва рука — то рука диявола, а тому шульг слід було “перевчати”, щоб писали правою». Окрім отих деталей, справа не містила нічого цікавого.
У теці зі справою про няньку виявилося ще менше матеріалів. Усе слідство було зосереджене на черевичках — фетиші, що вбивця зберігала в себе після того, як викидала дітей з вікна. Щодо малюнка на одній зі сторінок її щоденника не було майже нічого: жінка сказала, що намалювала не вона, і слідчих це задовольнило. Адже від того, була авторкою малюнка вона сама чи хтось інший, цей факт мало вплинув би на хід процедури. Навіть гірше: міг би стати проблемою для звинувачення, якби нянька послалася на щось на кшталт затьмарення свідомості.
«Я бачу чоловіка з вовчою головою, пане суддя! Це він наказав мені вбити тих дітей!»
Та коли Моро вже хотів відкласти теку вбік і взяти іншу, його увагу привернула одна обставина. Свого часу його колеги допитували чоловіка, з яким зустрічалася інколи нянька. Вони не були заручені, однак, за словами тієї ж няньки, мали сексуальні стосунки. Чоловіка допитували, бо підозрювали його в спільництві, проте доказів проти нього було недостатньо, і він легко відбувся. Утім до матеріалів справи занесли і його свідчення.
Моро вразили не так відповіді, які той надав слідству, доволі таки банальні, як копія його особистого посвідчення, додана до протоколу.
Серед особливих ознак було зазначено, що йому бракувало лівої руки.
«Відбиток на підлозі ванної! — подумав одразу Моро. — Ось чому тільки від правиці: невідомий був інвалідом!» Його гіпотезу підтверджували й матеріали справи щодо могили педофіла: той, хто писав, скористався правицею, щоб написати, але каліграфія була абияка… Так само, як то буває в шульги, що втратив ліву руку.
Віцеквестор, не гайнуючи часу, взявся шукати особисті дані знайомого няньки. Окрім імені та прізвища у справі було зазначено ще й адресу.
7
Уже була ніч.
Небо безхмарне, місяць уповні сяяв у небі, як прожектор. Маркус був упевнений, що за кілька годин монстр знову нападе. А тому він мусив дізнатися якомога більше від безрукого.
Попри каліцтво машиною Фернандо керував спритно.
— Що ти можеш розповісти мені про Віктора? — запитав пенітенціарій.
— Якщо ти зміг дістатися домоправительки, тоді тобі вже й так усе відомо.
— Я хочу почути від тебе. Приміром, про інститут «Гамельн».
Фернандо різко повернув кермо, щоб уписатися в крутий поворот.
— Діти, яких туди привозили, на той час уже вчинили якесь насильство або ж мали очевидну схильність до здійснення особливо жорстоких злочинів. А втім, гадаю, тобі й це вже відомо.
— Авжеж.
— Але ти не знаєш того, що в інституті щодо них не запроваджували аніякої реабілітаційної терапії. Кропп хотів зберегти в них їхню вроджену схильність до зла. Він вважав її чимось на кшталт особливого таланту.
— Яка в нього на те була причина?
— Дізнаєшся, щойно ми приїдемо до Кроппа.
— Чому ти не скажеш мені зараз?
На мить Фернандо відірвав погляд від дороги й зиркнув на нього.
— Тому що хочу тобі показати.
— Це якось пов’язано з чоловіком із вовчою головою?
Той знову не відповів.
— Доведеться тобі набратися терпіння, ми вже майже приїхали. Ти не пошкодуєш, — тільки й сказав. — Однак ти не поліціянт. Отже, приватний детектив…
— Майже, — відповів Маркус. — Де Віктор нині?
— Не знаю.
Потім уточнив:
— Ніхто цього не знає. Усі діти, вийшовши зі стін інституту «Гамельн», починали жити в реальному суспільстві, і ми втрачали з ними зв’язок. — Тут він посміхнувся. — Але сподівалися на зустріч із ними, рано чи пізно. Багато хто з них згодом, через кілька років, вчиняв злочини або був замішаний у них. Ми дізнавалися про це з газет або з телебачення. І тоді Кропп тішився, тому що досягнув своєї мети: перетворив їх на бездоганні засоби зла.
— Саме через це ви захищаєте Віктора?
— Ми так само чинили і з іншими, у минулому. Але Віктор був гордістю Кроппа: вчений психопат, він узагалі не спроможний відчувати емоції. Його чорна душа цілком відповідала його гострому розуму. Професор завжди знав, що соляний хлопчик здатний чинити жахливе зло. Ти лише поглянь, що коїться довкола.
Маркусові важко було проаналізувати, скільки правди було в словах цього чоловіка, але вибору в нього не було, тож він далі їхав з ним.
— Біля будинку-інтернату, коли я на тебе накинувся, ти сказав, що знав уже, ніби хтось не з поліції займався цією справою.
— Так, поліції нічого не відомо про соляного хлопчика, однак ми знали, що хтось вийшов на наш слід. От я й вирішив, що спостерігатиму за вікнами старої, щоб дізнатися, чи ніхто до неї не навідується. Я ж тобі вже сказав: я хочу вибратися із цієї історії.
— Хто ще, окрім тебе, до неї залучений?
— Джованні, старий санітар, з яким ти вже зустрічався і який тепер помер.
Чоловік у синіх черевиках.
— А ще лікар Астольфі, теж врізав дуба. Потім Ольга, медсестра. Я і Кропп.
Маркус хотів його перевірити, хотів дізнатися, чи той назве всіх, кого він бачив на відео з малим Віктором, коли його щойно привезли до інституту «Гамельн».
— Ще хтось?
— Ні, більше ніхто.
Вони саме з’їжджали зі швидкісної кільцевої траси в напрямку до центру.
— Чому тобі раптом так закортіло покінчити із цією історією?
Фернандо реготнув:
— Тому що спочатку ідеї Кроппа мене теж захоплювали. До знайомства з професором я був ніким, другим сортом. Він наділив мене метою та ідеалами.
Потім додав:
— Привчив до дисципліни. Кропп свято вірить у цінність казок. Він каже, що казки — то найправдивіше віддзеркалення людської природи. Якщо прибрати з них злих героїв, стане нецікаво, ти помічав? І нікому не до вподоби історія, де всі — добрі та любі.
— Отже, він сам придумував казки саме для тих дітей. Але в тих казках геть усі герої були лихими.
— Так, він навіть для мене одну придумав: казку про чоловіка-невидимку… Там ідеться про людину, якої ніхто не бачить, тому що вона дуже схожа на всіх інших, і немає в ній нічого особливого. Цьому чоловікові страшенно кортіло, щоб його помітили, щоб повертали голови, дивилися йому вслід, аби лишень поглянути на нього, — не хотілося йому бути порожнім місцем. Він купував собі вишуканий одяг, стежив за своєю зовнішністю. Та все було марно. Тоді він знаєш що вчинив? Збагнув, що йому треба не хизуватися собою, красенем, а додати до свого образу щось непривабливе.
Маркус почав здогадуватися, чим закінчиться історія, і від самої думки йому мороз пішов поза шкірою.
— Тоді він позбавив себе однієї руки, — сказав Фернандо. — І навчився робити все лише однією рукою. Знаєш, що сталося? Усі почали його помічати, почали його жаліти, проте навіть гадки не мали, що в ньому ховалася величезна сила. Хто інший здатен на таке?! Отож-бо й воно! Він досягнув своєї мети: тепер він знає, що сильніший за всіх.