— Ви говорили про це зі своїм керівництвом? Що кажуть?
— Не вірять. Наш патологоанатом, лікар Астольфі, саботував слідство, перш ніж накласти на себе руки, але, на їхню думку, він скоїв це в стані тимчасового потьмарення розуму.
Ерріаґа коротко засміявся.
— Схоже, ваше керівництво дещо від вас приховало.
Сандра вже давно це підозрювала, але, почувши таке відкрито, розлютилася.
— Тобто як? Про що ви говорите?
— Про чоловіка з вовчою головою… Я впевнений, ви про нього не чули. Ідеться про символ, знайдений у різних формах, але завжди пов’язаний зі злочинами. Ось уже понад двадцять років поліція тримає такі справи в цілковитій таємниці. На цей час їх налічували двадцять три, але запевняю вас: їх значно більше. Річ у тім, що в усіх цих злочинах немає нічого спільного, окрім отієї антропоморфної фігури. Кілька днів тому її знайшли у квартирі Астольфі.
— Навіщо така секретність? Не розумію.
— Поліціянти не в змозі пояснити, хто і що криється за такою поведінкою. Хай там як, але навіть думка про те, що це може якось виходити за межі суто раціонального сприйняття, змушує їх тримати все в таємниці й не розглядати глибше.
— Але ж вам відома причина, чи не так?
— Люба Сандро, ви поліціянтка й тому вважаєте за норму, що всі навколо стоять на боці добра, та ще й щиро дивуєтеся, коли хтось вболіває за зло. Не хотілося б мені змушувати вас змінити думку, однак дехто вважає, що охорона темного боку людської природи необхідна для виживання нашої раси.
— Присягаюся, що я все одно нічого не розумію.
— Погляньте навколо, придивіться до цього місця. Колізей завжди був місцем насильницької смерті. Люди повинні б утікати світ за очі від такого видовища, а замість того охоче за ним спостерігали, ніби за веселою розвагою. Можливо, вони були лютими чудовиськами, наші предки? Ви справді гадаєте, що за багато століть щось змінилося в людській природі? Люди спостерігають по телевізору за подіями, пов’язаними з римським монстром, з тією самою нездоровою цікавістю, як колись за цирковою виставою в Давньому Римі.
Сандра мусила визнати, що таке порівняння не здалося їй аж таким недоречним.
— Юлій Цезар був кривавим завойовником, не менш кривавим за Гітлера. Однак сьогодні туристи купують футболки з його профілем. Одного дня, через кілька тисячоліть, можливо, робитимуть так само і з нацистським фюрером? Погодьтеся, ми з легкістю прощаємо гріхи минулого й цілими родинами приходимо до Колізею, щоб усміхнено фотографуватися там, де колись панувала жорстокість, де на людей чатувала смерть.
— Я згодна з тим, що людська раса за своєю природою схильна до садизму та байдужості, але навіщо захищати зло?
— Тому що війни звіку-правіку є рушієм прогресу: руйнують, щоб побудувати краще. І намагаються удосконалитися в усіх сферах, щоб узяти гору над іншими, щоб їх підкорити собі. І щоб їх самих не підкорили.
— А диявол тут до чого?
— Не диявол, а релігія. Кожна релігія світу думає, що володіє абсолютною правдою, попри те що та правда часто вступає в конфлікт з правдою інших вірувань. Ніхто не переймається тим, щоб відшукати спільну правду, кожен стоїть на своєму, не відступаючи ані на йоту від власних переконань. Вам це не здається безглуздим, зважаючи на той факт, що Бог — один-єдиний? Тоді чому для сатаністів має бути інакше? Вони не вважають, що стоять на хибному шляху, їм навіть на думку не спадає, що в їхніх учинках є щось неправильне. Вони виправдовують насильницьку смерть так само, як ті, хто закликає до війни заради віри. Адже християни теж влаштовували хрестові походи, а мусульмани досі ведуть джихад.
— Тобто… це все сатаністи?
Ерріаґа розкрив таємницю другого рівня. Додавати ще щось не мало сенсу. Ті, хто визнавав за святиню антропоморфну фігуру чоловіка з вовчою головою, були сатаністами. Однак сенс того вислову був занадто широкий і багатосторонній, щоб якась там простакувата дурепа в поліційній формі могла його збагнути.
То вже був третій рівень таємниці, що мусив залишатися недосяжним.
А тому Баттіста Ерріаґа вирішив її задовольнити:
— Так, це сатаністи.
Сандра відчула розчарування. Розчарування через те, що віцеквестор Моро і, можливо, комісар Креспі не повідомили їй про цей аспект справи, применшивши роль Астольфі та її власне відкриття щодо судмедексперта. Та ще більше вона була розчарована фактом, що ті, хто захищав монстра, виявилися зрештою банальними поклонниками диявола. Якби не було жертв, вона б, напевно, розреготалася перед такою абсурдністю.
— Чого вам треба від мене? Навіщо ви примусили мене прийти сюди?
Ось вони й дійшли до суті справи. У Баттісти Ерріаґа було для неї завдання, дуже делікатне. Він сподівався, що ця жінка з ним упорається.
— Я хочу допомогти вам зупинити соляного хлопчика.
Частина четверта
Сонячна дiвчинка
1
Він випив дві чарки горілки, і тепер його хилило в сон, але зовсім не хотілося йти спати.
У приміщенні закладу було людно, і лише він сам сидів за столиком. Він далі крутив у руках ключі від будинку на морі. Коли він звернувся до свого приятеля з проханням, той не став особливо розпитувати. Досить було сказати, що йому треба десь пожити кілька днів, поки не знайде собі постійного житла. З іншого боку, причина для такого прохання була очевидна: досить було поглянути на вираз його обличчя.
Макс був упевнений, що між ним та Сандрою все скінчилося.
У нього в кишені ще лежав футляр з обручкою, від якої вона відмовилася. Якщо по правді, вона його навіть не відкрила, щоб побачити, що всередині.
— Fuck! — промовив, перш ніж хлюпнути решту горілки в склянку.
Він подарував їй своє кохання, оточив увагою — де він помилився? Гадав, що в їхніх стосунках усе добре, а насправді між ними завжди стояв триклятий привид її колишнього чоловіка. Він не був з ним знайомий, не знав його в обличчя, однак той завжди був поряд. Якби Давід не загинув, якби вони просто розлучилися, як мільйони подружніх пар у світі, вона, можливо, почувалася б вільною і змогла б кохати Макса так, як він на те заслуговує.
Так, ось у чому річ: він заслуговував на її кохання, він у цьому не сумнівався.
Однак попри факт, що правда була на його боці, йому невідомо чому хотілося себе ганити. Його провина в тому, що він був занадто бездоганний, — він і сам це знав. Треба було вимагати більше й не догоджати їй в усьому. Можливо, якби він поводився з нею більш відсторонено, усе склалося б інакше. Зрештою Давід був справжнім егоїстом, заради неї не відмовився від своєї роботи кореспондента в «гарячих точках», роз’їжджав по всьому світі. Хоча й добре знав, що Сандра страждає через його відрядження й тривалі чекання без можливості отримати бодай якусь звістку, дізнатися, чи все гаразд у нього і чи взагалі він живий-здоровий.
— Fuck you! — вилаявся він, цього разу звертаючись до привида Давіда.
Треба було й собі поводитися так само, тоді він її, можливо, не втратив би. А тепер доводиться картати себе, заливаючи горе горілкою.
Макс хотів уже був замовити цілу пляшку, не переймаючись тим, що зранку йому треба буде проводити урок у ліцеї, коли раптом помітив жінку, яка, сидячи біля барної стійки, попивала фруктовий коктейль та уважно спостерігала за ним. Вона була дуже вродлива, але неяскравою вродою. «Невимушено спокуслива», — завважив він подумки. Макс підняв догори склянку, хоча вже й порожню, ніби пропонуючи випити за її здоров’я. Звісно, він не належав до того типу чоловіків, що дозволяють собі таке ставлення, але тепер начхати на все.
Вона відповіла, легенько хитнувши своїм коктейлем. Потім рушила до його столика.
— Чекаєш на когось? Можна скласти тобі компанію? — промовила, захопивши його зненацька.
Макс не знав, що відповісти, зрештою відбувся коротким:
— Сідай, якщо хочеш.
— Мене звати Міна. А тебе?
— Макс.
— Міна та Макс: М-М, — промовила весело.