— Якого типу послугу? — Креспі почав розуміти, а тому завагався.
— У вас чудова родина, комісаре. І якщо ви вирішите очистити совість, розплачуватися за це доведеться не тільки вам самому.
Креспі вже не стискав свої п’ястуки в кулак. Він ураз похнюпився.
— Отже, відсьогодні мені доведеться завжди озиратися, побоюючись побачити вас із проханням про інші послуги.
— Знаю, це здається жахливим. Однак спробуйте поглянути на ситуацію інакше: краще зжитися з незручною можливістю, аніж провести решту свого життя в ганьбі та ще й у в’язниці через навмисне вбивство та ненадання першої допомоги.
3
Сандри не було вдома.
Він зателефонував до квестури, подумавши, що вона на зміні, але там йому повідомили: вона взяла один день відпочинку. Маркус місця собі не знаходив, бо хотів розшукати її і переконатися, що з нею все добре.
Десь перед обідом він таки зв’язався з Клементе. Через скриньку голосової пошти його приятель повідомив, що монстр, можливо, вчинив новий напад минулої ночі, в Сабаудії. Що чоловік, особисті дані якого не називали, загинув, а жінка, яка була разом з ним, втекла й змогла ударити на сполох. Але тепер вона зникла, і ніхто не знає, де її шукати. Щоб проаналізувати те, що сталося, вони домовилися зустрітися на конспіративній квартирі в кварталі Праті.
Маркус прийшов туди першим і став чекати. Він не знав, чому поліція так легко його відпустила. Просто двері кімнати, де його утримували, відчинилися, і увійшов комісар Креспі з якимись паперами. З байдужим виглядом він наказав їх підписати, так ніби його взагалі не цікавило те, що він робить.
Потім він повідомив Маркуса, що той вільний і може повернутися додому, але повинен залишатися в місті й у разі потреби негайно з’явитися до комісаріату для додаткового допиту.
Маркусові, який назвав вигадані номер телефону й адресу, така процедура здалася аномальною і аж занадто швидкою. Особливо зважаючи на факт, що він виявився свідком смерті віцеквестора. Ніякого тобі патруля, що відвіз би його додому за названою ним адресою, щоб переконатися в її правдивості. Ніхто не порадив йому шукати собі адвоката. І насамперед — жоден слідчий не вислухав його версії.
Спочатку пенітенціарій підозрював, що його хочуть заманити в пастку.
Однак згодом змінив думку. Вплив когось дуже можновладного. Звісно, не Клементе.
Маркус уже втомився від загадок, від потреби щохвилини бути насторожі, а надто — від постійного незнання справжніх причин і цілей покладених на нього завдань. А тому, щойно його приятель переступив поріг, він на нього накинувся:
— Що ти від мене приховуєш?
— Ти про що? — відразу насупився той.
— Про всю цю історію.
— А тепер заспокойся, будь ласка. Спробуймо поміркувати разом, я переконаний, що ти припускаєшся великої помилки.
— Вони накладають на себе руки, — заперечив йому Маркус із запалом. — Ти почув, що я сказав? Послідовники Кроппа — оті, що захищають убивцю, — налаштовані рішуче. Вони так переконані у своїй правоті, що ладні пожертвувати власним життям заради поставленої мети. Я гадав, що судмедексперт, який викидається з вікна, або старий, що заживо спалює себе в пожежі, яку він сам улаштував, — це побічні ефекти, непередбачувані, але необхідні наслідки. Казав собі: їх приперли до стінки, і вони вибрали смерть. Аж ні! Вони хотіли померти! Це така своєрідна форма мучеництва.
— Як ти можеш стверджувати таке? — запитав обурено Клементе.
— Я бачив на власні очі, — відповів Маркус, думаючи про Фернандо й про те, як Ольга простягнула йому пістолет і повідомила, що за рішенням Кроппа йому настав кінець. — Спершу я ще сумнівався. Слова монстра на запису зі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре; потім ти, коли запевняв мене, що над Римом нависла страшна загроза, тільки для того, щоб я погодився вести розслідування… Загроза для кого?
— Сам знаєш.
— Ні, я вже більше нічого не знаю. У мене зараз таке враження, що моє завдання від самого початку полягало в тому, щоб зупинити монстра.
Клементе спробував перевести розмову на іншу тему й рушив до кухні:
— Я приготую каву.
Маркус його зупинив, схопивши за передпліччя.
— Чоловік з вовчою головою — у ньому криється відповідь. Це секта, якийсь культ. А моє справжнє завдання полягає в тому, щоб їх зупинити.
Клементе поглянув на його руку, що міцно вчепилася йому в передпліччя. Почувався враженим, розчарованим.
— Тобі слід навчитися тримати себе в руках.
Але Маркус на цьому не міг зосередитися.
— Моє керівництво — ті, від кого я ось уже три роки отримую накази через тебе і яких я ніколи в очі не бачив, — аніскілечки не хвилюється ні за отих нещасних, яких убили, ні за тих, яких невдовзі уб’ють. Їх цікавить тільки, як покласти край оцій своєрідній релігії зла. І вони вкотре використали мене.
Так само, як і в справі з розчленованою черницею у Ватиканських садах. Тоді він теж наткнувся на стіну ворожості. Однак Маркус не міг цього забути.
«Hic est diabolus». Черниця мала рацію. Диявол увійшов до Ватикану, однак це сталося, мабуть, значно раніше.
— Зараз відбувається те саме, що й тоді, з отим чоловіком із сірою сумкою. А ти їхній спільник, — звинуватив його Маркус.
— Ти несправедливий.
— Невже? Тоді доведи, що я помиляюся: дозволь мені поговорити з тими, хто віддає накази.
— Ти ж знаєш, що не можна.
— Справді, я й забув: «Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати», — процитував він слова Клементе, які той так полюбляв повторювати. — Однак цього разу і проситиму, і вимагатиму відповідей!
Маркус схопив за грудки того, кого завжди вважав за приятеля, — чоловіка, який повернув йому частку пам’яті та ім’я, коли він лежав у лікарні, людину, якій завжди довіряв, — і штовхнув його до стіни. Він сам такого не чекав від себе, не думав, що на таке здатний, однак уже перейшов дозволену межу й не мав наміру повертатися назад.
— Протягом останніх років, поки я займався вивченням гріхів усіх тих, чиї справи значинено в архіві пенітенціарії, я навчився розпізнавати зло. А ще зрозумів, що на всіх нас лежить вина і що не досить усвідомлювати її, щоб отримати прощення. Рано чи пізно доведеться платити. І я не хочу розплачуватися за гріхи інших. Хто ті, що вирішують за мене, прелати найвищого рангу, які контролюють моє існування? Я хочу знати!
— Відпусти мене, прошу тебе.
— Я довірив їм власне життя, я маю право знати!
— Прошу тебе…
— Мене не існує, я змирився з невидимістю, від усього відмовився. І тепер ти скажеш мені, хто…
— Не знаю!
Оті всі слова, сповнені відчаю та розпачу, пролунали суцільним потоком. Маркус уважно поглянув на Клементе. У його очах блищали сльози: він говорив щиро. Болісне визнання приятеля, оте його «не знаю!», що вихопилося з уст у відповідь на жорстку прямоту його запитання, ніби розверзло прірву між ними. Маркус був ладен почути що завгодно, навіть те, що накази надходять йому простісінько від Папи. Але не це.
— Усі інструкції надають через скриньку голосової пошти, так само як я чиню з тобою. Голос завжди один, а більше я нічого не знаю.
Маркус його відпустив, він ніяк не міг оговтатися:
— Як таке може бути? Ти навчив мене всього, що я знаю: розповів про секрети пенітенціарії, повідав мені таємниці моєї місії. Я гадав, що в тебе дуже багатий досвід…
Клементе підійшов до столу, сів і обхопив голову руками.