— Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги. Він утратив пам’ять, а я мусив передати йому два конверти. У першому лежав паспорт на фальшиве ім’я та гроші, щоб розпочати життя із самого початку. А в другому — квиток на потяг до Рима. Якби він вибрав другий, я мусив надати йому додаткові інструкції.
— Щоразу ти навчав мене чогось нового…
— …того, що сам щойно вивчив, — зітхнув Клементе. — Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами. Я організовував екскурсії для пенсіонерів, навчав катехізису діток. Хрестив, вінчав, служив месу щодня. І мусив усе покинути. — Він підвів голову й поглянув на Маркуса. — Я сумую за тим, що покинув. Отже, я, як і ти, сам-один.
Пенітенціарій вухам своїм не вірив.
— Усі ці роки…
— Знаю, ти почуваєшся зрадженим. Однак я не міг відмовитися. Слухатися й мовчати — це наш обов’язок. Ми — слуги Церкви. Ми священники.
Маркус зірвав із шиї медальйон з профілем архангела Михаїла й кинув йому в обличчя.
— Передай їм, що я більше не слухатимуся сліпо та не служитиму їм. Нехай знайдуть собі іншого.
Клементе засмутився, але не промовив ані слова. Замість цього нахилився й підняв медальйон. Затим провів поглядом Маркуса, який рушив до виходу і вийшов з квартири, хряснувши дверима.
4
Він переступив поріг мансарди на Віа-деї-Серпенті. І застав там її.
Маркус не задумався, звідки вона дізналася, де він мешкає, і як увійшла. Коли Сандра підвелася йому назустріч із розкладачки, на якій сиділа, поки чекала на нього, він інстинктивно заквапився до неї, а вона так само інстинктивно його обняла.
Так вони й стояли, міцно обійнявшись, без єдиного слова. Маркус не міг бачити її обличчя, але вдихав аромат волосся, відчував тепло її тіла. Сандра поклала голову йому на груди й слухала, як б’ється в нього серце. Його охопив неймовірний спокій, ніби він нарешті знайшов своє місце в цьому світі. Вона зрозуміла, як їй хотілося цього з першої хвилини, попри те що до цієї миті навіть сама собі в цьому не зізнавалася.
Вони ще міцніше стиснули одне одного в обіймах, хоча й розуміли, що міцніше вже нема куди.
Нарешті Сандра відсторонилася першою. Але тільки через те, що на них чекало спільне завдання.
— Мені треба з тобою поговорити, у нас мало часу.
Маркус послухався, але ще якусь мить не міг поглянути їй в очі. Однак помітив, як пильно вона роздивляється фотографію чоловіка із сірою сумкою, пришпилену на стіні. Фото вбивці черниці з Ватиканських садів.
Перш ніж вона встигла щось запитати, він її випередив:
— Як ти мене знайшла?
— Минулої ночі я зустріла одного чоловіка. Він знає про мене все, це він мене сюди прислав.
Сандра відволіклася від знімка з фотограми й почала розповідати про те, що сталося в Колізеї.
Маркусові важко було їй повірити. Хтось усе знав. Не тільки його адресу, а й мету його місії.
— Він знав, що ми з тобою знайомі, — промовила Сандра. — І те, що три роки тому ти допоміг мені дізнатися, що сталося з моїм чоловіком.
Звідки йому було все знати?
Незнайомець підтвердив, що соляного хлопчика захищала секта. Сандра почала розповідати подробиці, однак була переконана, що чоловік щось таки від неї приховав.
— Враження таке, ніби він поділився зі мною лише частиною таємниці, щоб не довелося розповідати все цілком. Ніби його змусили це зробити обставини… Краще я не в змозі висловити своє враження.
Проте все й так було зрозуміло. Хай би ким був той загадковий незнайомець, він багато знав і вмів цим скористатися. Маркус подумав: а чи не він доклав руку до його вранішнього звільнення?
— Наприкінці він сказав, що допоможе мені зупинити вбивцю.
— Яким чином?
— Він прислав мене до тебе.
То виходить, що відповідь — це я? Маркус не міг повірити.
— Він сказав, що лише ти зможеш зрозуміти розповідь убивці.
— Він ужив саме це слово? Розповідь?
— Так. А чому ти питаєш?
«Убивця-оповідач, — подумав Маркус. — Отже, так воно і є: Віктор намагався розповісти їм власну історію. Хтозна, на чому він зупинився».
Він згадав фотографію, яку отримав від домоправительки Агапових у будинку для людей похилого віку: фото батька та близнюків. Анатолій Агапов тримав за руку сина, але не Ганну.
— Сказав, якщо ти складеш докупи роботу, яку провів Моро, і власні знахідки, ти дістанешся до правди, — продовжувала тим часом Сандра.
Правда. Незнайомець її знав. Тоді чому просто не поділився нею? І звідки знав те, що напрацювала поліція? І найголовніше: звідки йому відомі його власні знахідки?
Аж тут Маркус збагнув, що Сандрі нічого не відомо про те, що сталося з Моро. Довелося розповісти їй погані новини.
— Ні! — вигукнула вона недовірливо. — Не може бути!
Вона знову важко опустилася на розкладачку, порожнім поглядом втупилася просто себе. Сандра дуже поважала віцеквестора Моро, непоправна втрата для органів правопорядку. Такі поліціянти, як він, залишали по собі світлу пам’ять і велику кількість добрих справ.
Маркус не насмілився її тривожити, аж поки вона сама не оговталася й не попросила продовжувати.
— Далі, — тільки й сказала.
Настала черга пенітенціарія розповісти решту. Він повідав їй про інститут «Гамельн», про Кроппа та його послідовників, про чоловіка з вовчою головою і про вченого психопата. Монстра звали Віктор Агапов, у дитинстві він убив свою сестру Ганну.
— Отже, ми маємо справу не з убивствами на сексуальному підґрунті, — уточнив Маркус. — Він вибирає пари, тому що таким чином може поділитися досвідом, пережитим у дитинстві. Він вважає себе невинним у смерті Ганни й робить із жінками те, що хотів би зробити з нею.
— Він керується люттю.
— Справді, із жертвами чоловічої статі він поводиться інакше: ніякого страждання, просто швидка смерть.
Сандрі було відомо, що сталося вночі в Сабаудії, адже в місті тільки й балачок було, що про це нове вбивство.
— До речі, якщо ми вже заговорили про жертв чоловічої статі, — зауважила вона, — я тут, поки чекала, зателефонувала своєму давньому другові карабінеру. Він каже, що пробитися до ООГ зараз, щоб отримати якусь інформацію, майже неможливо. Ім’я жертви в Сабаудії тримають у суворій таємниці, а про дівчину, яка ударила на сполох, вони й самі нічого не знають, окрім факту, що вона зі Східної Європи. Хай там як, але випливає те, що на морській віллі справді сталося вбивство, а в будинку знайшли його ДНК.
Маркус замислився, а тоді мовив:
— Дівчина змогла втекти, отже, монстр не зміг здійснити свою звичну постановку. Однак він усе одно хоче повідомити, що це його рук робота.
— Тобто ти вважаєш, що він навмисне залишив відбитки?
— Так, він більше не остерігається. Хоче залишити свій автограф.
На думку Сандри, у його міркуваннях був сенс.
— Ми вже багато днів беремо генетичні проби в підозрюваних або злочинців з попередніми злочинами на сексуальному підґрунті. Можливо, він уже й сам здогадався, що в нас є його ДНК. Отже, йому все одно.
— У Колізеї незнайомець сказав тобі, щоб ти надала мені всю інформацію, що була в розпорядженні Моро.
— Авжеж, — підтвердила Сандра. Потім озирнулася, ніби чогось шукаючи в напівпорожньому приміщенні. — У тебе є чим писати?
Маркус простягнув їй фломастер. Той самий, яким користувався три роки тому щоразу, коли в пам’яті спливали уривки забутого минулого, щоб записати їх на стіні поряд з розкладачкою. Оті короткі проблиски, записані швидким нерівним почерком, залишалися на стіні протягом тривалого часу. Згодом він їх витер, сподіваючись знову все забути. Однак цього не трапилося. Оті згадки були йому за кару, яку доводилося відбувати решту свого життя.