— Зрозумієш. І здивуєшся, — повторив він.
Маркус неохоче прийняв подарунок Кроппа й розгорнув його.
То була мапа.
План Рима, на якому червоним було нанесено маршрут, що розпочинався від Віа-дель-Манчино й закінчувався на П’яцца-ді-Спанья, під славнозвісним сходами Трініта-деї-Монті.
— Що тут?
— Кінець твоєї казки, хлопчику без імені.
Кропп знову надів кисневу маску на рота й заплющив очі. Маркус постояв ще хвилину, спостерігаючи за тим, як піднімається та опускається його грудна клітка, і вирішив, що з нього годі.
Той старий скоро помер би. Самотнім, як на те й заслуговував. Ніхто не міг його врятувати, навіть сам Кропп у пориві останнього покаяння. А пенітенціарій не був упевнений, що готовий вислухати його гріхи й надати прощення в останній сповіді.
А тому він відійшов від смертного ложа з наміром назавжди покинути той будинок. Перед очима постало зображення зі старої пожовклої світлини.
Батько разом з власними дітьми-близнятами. Анатолій Агапов, який тримав за руку Віктора, але не Ганну.
Чому, якщо, за словами домоправительки родини, чоловік більше любив саме її?
Настав час піти туди, де все почалося. Вілла Агапова чекала на нього.
6
Сандра вже протягом двох годин не відводила погляду від телефона.
Коли вона була підлітком, часто так чинила: сиділа й молилася, щоб хлопець, який їй подобається, подзвонив. Концентрувала на ньому всю свою увагу, довірившись силі погляду та сподіваючись, що той телепатичний поклик примусить об’єкт кохання підняти слухавку й набрати її номер.
Ніколи не спрацьовувало. Але Сандра вірила досі, хоча тепер причина була інша.
Подзвони, ну ж бо, подзвони!..
Вона сиділа в кабінеті Космо Бардіті, в клубі SX. Сандра виконала всі інструкції пенітенціарія і прийшла до дружини Бардіті додому.
Жінка готувалася до від’їзду, збиралася їхати до аеропорту з дволітньою донькою. Ще кілька хвилин, і Сандра її вже не застала б.
Сандра не сказала їй, що вона з поліції, і пояснила, що її прислав Маркус. Дружина Бардіті спершу поставилася до неї з недовірою, хотіла якомога швидше покласти край цій історії. І її можна було зрозуміти, адже вона боялася за свою дитину. Та коли Сандра пояснила, що над іншою жінкою — можливо, повією — нависла небезпека, вона наважилася на співпрацю.
Поліціянтка зрозуміла те, чого пенітенціарій, можливо, не розгледів: у жінки Бардіті теж минуле було нелегке. Можливо, вона його соромилася й назавжди перегорнула ту сторінку, але ще не забула, що це, коли тобі конче потрібна допомога, а ніхто не хоче простягнути руку підтримки. А тому вона взяла записну книжку чоловіка й почала обдзвонювати всіх його знайомих. Своїм співрозмовникам казала те саме: якщо хтось знає дівчину, замішану в убивстві в Сабаудії, вона хоче передати їй просте повідомлення.
Її шукає чоловік, який ладен допомогти, що аж ніяк не передбачало втручання закону.
Більше жінка нічого не могла зробити для Сандри. Відразу по тому вони перебралися до кабінету в клубі SX, бо в повідомленні зазначили загальновідомий та надійний номер клубу. Для можливої зустрічі те місце теж було бездоганне.
Відтоді почалося довге очікування Сандри перед німим телефоном.
Дружина Бардіті, звісно, захотіла піти з нею. Вона довірила донечку сусідці, тому що після чоловікової смерті й ногою не ступала до клубу, який досі залишався зачиненим.
Отже, щойно вони увійшли до кабінету Космо, їм у ніс ударив різкий сморід, і жінка із жахом помітила, що на столі та на підлозі ще досі видно було великі засохлі темні плями: сліди крові та інших рідин тіла, які чоловік втратив після пострілу в голову. Смерть відразу класифікували як самогубство, отже слідчі зняли лише стандартні докази та проби на місці. Навіть тепер можна було помітити залишки хімічних реагентів. Тіло прибрали, однак ніхто нічого не вимив. Для цього існували спеціалізовані фірми; вони використовували особливі засоби, за допомогою яких могли видалити будь-які сліди, що нагадували про скоєний у цьому місці жорстокий злочин. Утім Сандра знала з власного досвіду, що родичам покійного доводилося повідомляти про можливість довірити прибирання третім особам, бо самі вони нездатні були таке второпати. Може, тому що горе затуманювало їхні голови або ж вони просто не знали, що ці дії автоматично покладаються на когось іншого.
Отже, поки Сандра сиділа й не зводила очей з телефона, жінка, яка прийшла з нею, сповнилася наміру перемити все за допомогою відра води, ганчірки та звичайного засобу для миття підлоги. Вона спробувала сказати, що ці забруднення так просто не відмити і що треба скористатися чимось ефективнішим, щоб їх видалити. Однак жінка відповіла, що все одно спробує, і продовжила завзято терти ганчіркою засохлі плями. Сандрі здалося, що вона перебуває в шоковому стані.
«Занадто молоденька як для вдови», — спало їй на думку.
А потім вона подумала: у свої двадцять шість років їй довелося пережити смерть Давіда. У кожного було право на своє божевілля від такої втрати. Приміром, вона тоді вирішила зупинити час. Удома не переставила нічого й навіть оточила себе речами, які ненавиділа в чоловікові, коли він був ще живий. Як-от не викинула сигарет з анісовим ароматом і дешевого бальзаму після гоління. Аби не втратити його запаху. Не могла змиритися з думкою, що якась інша деталь чоловіка, котрого вона кохала, навіть найдрібніша та геть пересічна з його звичок зникне з її життя.
Тепер їй було шкода цю дівчину. Якби вона не прийшла до неї, пояснивши свій прихід за настановами Маркуса, якби не виконувала наданих пенітенціарієм інструкцій, вони не опинилися б тут, в офісі. І тепер ця жінка, можливо, була б уже в аеропорту, ладна тікати світ за очі, щоб розпочати деінде нове життя, а не повзати підлогою, намагаючись відмити те, що залишилося від чоловіка, якого вона кохала.
Задзвонив телефон.
Жінка покинула роботу й поглянула на Сандру, яка відразу підняла слухавку.
— Ти хто така, трясця твоїй матері? — випередив її жіночий голос.
То була вона. Повія, яку вона шукала. Впізнала її за східноєвропейським акцентом.
— Я хочу тобі допомогти.
— Хочеш допомогти й спускаєш на мене всіх собак? Ти знаєш, бридка дурепо, від кого я намагаюся сховатися?
«Вона вдає із себе круту, а насправді дуже перелякана», — зауважила Сандра.
— Заспокойся й вислухай мене.
Сандра повинна була здаватися сильнішою за неї, тільки таким чином вона могла переконати, що їй можна довіряти.
— Отже, мені досить було двох годин і кількох телефонних дзвінків, щоб викурити тебе з нори, — із цими словами звернулася вона до дівчини. — То скільки знадобиться часу монстрові, щоб вийти на тебе, як гадаєш? Я скажу тобі дещо, про що ти, мабуть, не подумала: це хитрий злочинець, а в нього, звісно, є потрібні зв’язки. Цілком можливо, що йому хтось допомагає, насправді й не знаючи про його наміри.
Дівчина помовчала. Добрий знак: вона обмірковувала.
— Ти — жінка, я вірю у твою щирість… — У її словах лунала констатація і водночас запитання.
Сандра зрозуміла, чому Маркус доручив виконати це завдання їй: монстр був чоловічої статі, а її представники частіше схиляються до жорстокості та звірств. Тому довіритися жінці легше.
— Так, ти можеш на мене покластися, — запевнила її Сандра.
По той бік лінії знову запанувало тривале мовчання.
— Згода, — нарешті промовила дівчина-іноземка. — Де побачимося?
Вона зайшла до нічного клубу за годину. Несла перекинутого за спину наплічника з речами. На ногах — пара кросівок. Вдягнута в спортивні штани сірого кольору, синє худі, а зверху накинута чоловіча шкіряна авіаторська куртка. «Вибір одягу невипадковий», — зауважила Сандра. Вродлива жінка років тридцяти п’яти, можливо, трохи більше, була з тих, кого важко не помітити. Та зараз вона намагалася не привертати до себе уваги, тому і вбралася відповідно. Однак від макіяжу не відмовилася, так ніби її жіночна натура чинила спротив, вирішивши відігратися принаймні на цьому.