Маркус діставався до призначеного місця більше ніж годину. Зовсім недавно пробило сьому вечора, але місяць — нехай і не такий повний, як минулої ночі, — уже вирушив у свою путь холодним зоряним небом.
Знадвору будинок здавався величезним — таким, як його описала домоправителька, що пропрацювала там шість років. Однак літня жінка з будинку-інтернату не підготувала його морально до такого величного вигляду оселі.
Здалеку вона скидалася на церкву.
Маркусові майнула думка: скільки ж бо осіб у минулому прийняли її за храм. Можливо, з волі того, хто наказав побудувати віллу, чи то завдяки ексцентричній уяві архітектора, який її спроєктував, фасад звели в готичному стилі. Він злітав догори своїми гострими шпилями, встромляючись, як здавалося, просто в небо. Сірий камінь, яким його виклали, поблискував у місячному світлі, створюючи темні тіні під карнизами та синюваті відблиски на вітражах, що прикрашали високі, як у соборі, вікна.
На воротах головного входу висіла велика табличка агенції з нерухомості з написом «На продаж», яку добре було видно здалеку. Однак під нею можна було помітити сліди від попередніх оголошень, які з часом так і не увінчалися успіхом.
Будинок був замкнений.
Сад навколо вілли складався переважно з пальм — ще одна екстравагантність цієї оселі. Кора на деревах була товста й груба — ознака того, що дерев протягом тривалого часу не торкалися вправні руки садівників.
Пенітенціарій переліз через залізну огорожу й рушив алеєю до зовнішніх сходів, які виводили до веранди, а з неї — до входу в будинок. Пригадав слова літньої жінки з будинку-інтернату, яка розповідала, що свого часу, коли тут мешкали Агапови, їй доводилося керувати роботою персоналу з восьми осіб. Утім нікому з них не дозволяли затримуватися тут після заходу сонця. А тому всі були змушені залишати віллу, перш ніж день добіжить кінця, і поверталися лише наступного ранку. Маркус подумав: якби Анатолій Агапов ще був живий, то в цей час його вже не впустив би до садиби.
Що відбувалося в цьому будинку вночі?
Пенітенціарій взяв із собою з машини електричний ліхтарик і домкрат. Скористався домкратом, щоб відчинити вхідні двері, що були зі світлого дерева, — саме вони, можливо, відділяли його від відповіді на оте запитання.
Місячне світло промайнуло в нього під ногами, як кіт, і першим перетнуло поріг. Різке скрипіння, гідне фільму про привидів, привітало його, запрошуючи зайти всередину. Зрештою, Маркус для цього сюди й приїхав: розбудити привида дівчинки Ганни.
Згадав про останню відчайдушну спробу Кроппа відвернути його увагу. Отією своєрідною мапою, яку він вручив йому перед смертю і яка, певна річ, була черговим обманом.
«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені…» Однак пенітенціарій не дав себе обдурити.
І ось він тут. Сподівався, що знайде завершення історії, яке шукав.
Він укотре скористався словами старої домоправительки як підказкою. Коли він запитав у неї, що за чоловік був Анатолій Агапов, вона відповіла: «Він був чоловіком суворим, жорстоким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті».
Кабінет. Саме звідти слід розпочинати пошуки.
Йому довелося поблукати будинком, перш ніж він знайшов кабінет. Важко було відрізнити одну кімнату від другої — ще й через те, що всі меблі було накрито білою тканиною, яка захищала їх від пилу. Піднімаючи край то одного, то другого покривала, Маркус дізнався, що всі предмети щоденного вжитку, усі меблі та інші домашні речі залишилися на своїх місцях. Той, хто колись вирішить купити віллу (за умови, що це таки станеться), отримає все, що належало Агаповим, навіть не знаючи їхньої історії та драми, яка сталася поміж цими предметами.
У кабінеті була велика книжкова шафа. Перед нею — дубовий письмовий стіл. Швидкими рухами Маркус звільнив усі меблі від покривал, що їх приховували. Сів у крісло за столом — у те саме, що колись, напевно, правило за командний пост Анатолію Агапову. Понишпорив у шухлядах. Однак друга праворуч чомусь не висувалася. Пенітенціарій обома руками вчепився за круглу ручку й потягнув на себе, аж поки та нарешті не піддалася, різко висунувшись та з гуркотом упавши на підлогу, від чого по всьому будинку прокотилася луна.
У шухляді лежала рамка для фото, яка тепер опинилася на землі лицевим боком донизу. Маркус перевернув її. Вона містила вже знайому світлину: ту, що йому раніше дала домоправителька, а потім спалив Фернандо.
Ця була така сама.
Світлина давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років. Напевно, то був автознімок. У центрі світлини — Анатолій Агапов, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти, у синьому костюмі, краватці й жилеті. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — Ганна в сукенці з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Вона єдина усміхалася. Ліворуч від чоловіка — Віктор, теж у костюмі та з краваткою, волосся підстрижене під горщик, чуб низько спадає на очі, вираз обличчя сумний.
Батько з двома дітьми, своїми майже однаковими близнюками.
На знімку була одна деталь, яка дратувала пенітенціарія від самого початку. Анатолій Агапов тримав за руку Віктора, але не Ганну.
Маркус довго роздумував над причиною, адже, як казала домоправителька, саме дівчинка була татовою пестункою.
«Тільки вона й могла викликати на його обличчі усмішку».
Отож він укотре задумався: побачене на знімку було жестом любові чи способом виявити свою владу? А якщо батькова рука була повідком для Віктора? На той момент він не мав пояснення, а тому запхав світлину до кишені й вирішив продовжити огляд будинку.
Поступово, поки він переходив з однієї кімнати до другої, йому пригадувалися інші фрази старенької з будинку-інтернату, пов’язані з близнюками.
«Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була».
«Сонячна дівчинка». Маркусові сподобалося оте визначення. Вона втікала з-під батьківського контролю? Що це означало? Він уже не раз про це запитував себе й тепер укотре замислився над цим запитанням.
«Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було».
Коли Маркус запитав про Віктора, домоправителька заявила: «Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше». А згодом додала: «Віктор не розмовляв. Він мовчки спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті».
І в той час, коли світло ліхтарика ковзало по кімнатах, Маркусові здалося, ніби він ще відчуває тут присутність Віктора в кожному куточку, за диваном або за шторою. Тепер то була лише ледве вловима тінь, породжена його уявою. А можливо — самим будинком, що й досі тримав у собі сліди дитинства того сумного хлопчика.
На верхньому поверсі він знайшов дитячі кімнати.
Розташовані поряд, вони були подібні одна до одної. Ліжка з дерев’яними різьбленими узголів’ями, столик зі стільцем. У спальні Ганни переважав рожевий колір, а у Вікторовій — коричневий. У Ганниній кімнаті стояв ляльковий будиночок, повністю умебльований. У Вікторовій — невелике піаніно.
«Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками».
Їх там справді знайшлося чимало. Маркус побачив купу аркушів на книжних полицях, разом з підручниками з алгебри та геометрії і старою рахівницею. У Ганниній кімнаті стояла велика шафа, набита дівчачим одягом. Кольорові стрічки, вишикувані в ряд блискучі черевички, капелюшки. Подарунки люблячого батька своїй мазунці. Віктор тяжко переживав змагання із сестрою. Чудовий привід для вбивства.