— Але він і справді чоловік, — зауважила Сандра.
— Генетичні сліди, залишені на віллі в Сабаудії, варто розглядати не як особистий знак, а як виклик. Ніби він вам проголошує: ви нізащо мене не знайдете.
— Чому?
— Як на мене, тому що він почувається впевненим у своєму переродженні, адже за ці роки змінив стать, — заявив Маркус. — Ганна хотіла знищити Віктора, однак він час від часу вигулькує з її підсвідомості. Ганна знає, що Віктор може зробити їй зле, як того разу в дитинстві, коли він намагався її вбити. Тому й дозволяє йому вбивати закохані парочки, що дає йому змогу пережити минуле і вважати, ніби то він бере гору. Такий своєрідний спосіб тримати його під контролем. Він бачить парочки не як закоханих, а як брата й сестру, пам’ятаєш?
— Про що ти говориш? Я тебе не розумію. Ти сказав, що Віктор у дитинстві намагався вбити Ганну?
— Так. Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени.
Перед заходом сонця прислуга залишала дім.
Віктор дивився на них з вікна своєї спальні. Проводжав їх поглядом, коли вони віддалялися, йдучи в’їзною алеєю, аж до воріт. І відчував завжди те саме бажання: піти разом з ними.
Утім не міг. Він жодного разу не залишав віллу.
Сонце теж його покидало, спускаючись до небокраю. І наростав страх. Йому дуже хотілося, щоб прийшов хтось і забрав його звідси. Адже у фільмах таке траплялося, хіба ні? Коли головному героєві загрожувала небезпека, завжди хтось поспішав на допомогу й рятував його. Віктор заплющував очі й відчайдушно молився, щоб так і сталося. Часом він справді міг переконати себе, що так воно й буде. Однак за ним ніхто не приходив.
Та не всі вечори були однакові. Інколи час спливав спокійно й він міг присвятити себе числам — останньому прихистку, що в нього ще залишався. Але в інші вечори тишу будинку порушував голос його батька.
— Де ти є? Де моя маленька дівчинка, моя улюблена лялечка? — повторював він солодким голосом.
Ота солодкавість була потрібна, щоб виманити його. У минулому він кілька разів намагався втекти від батька. Знав такі місця, де ніхто й нізащо його не знайшов би: вони знаходили їх з Ганною, коли разом бавилися в схованки у великому будинку. Але вони не могли ховатися завжди.
Отже, з плином часу Віктор навчився не виявляти супротиву. Ішов до сестриної спальні, вибирав сукню в шафі, надягав на себе. І перетворювався на Ганну. Потім сідав на ліжко й чекав.
— А ось і моя маленька лялечка! — вигукував батько з посмішкою і розводив руки для обіймів.
Потім брав її за руку, і вони разом піднімалися на горище.
— Лялечки повинні довести, що вони заслуговують на свою вроду.
Віктор сідав на високий табурет і спостерігав за тим, як батько налаштовує фотоапарат та освітлення навколо. Батько був перфекціоністом. Налаштувавши обладнання, переходив до вибору одягу, який тримав у секретній комірчині, вручав Вікторові й пояснював, що слід робити. Та спершу він сам особисто накладав макіяж. Особливу слабкість відчував до губної помади.
Інколи Ганна намагалася противитися батьковим забаганкам. Тоді його охоплювала лють.
— Це твій брат тебе навчив, хіба ні?! Завжди він, отой малий, ні на що не здатний виродок!
Ганна знала, що батько міг заподіяти зле братові: він показував їй револьвера, який тримав схованим у шухляді.
— Я покараю Віктора так само, як покарав оту ні нащо не здатну його матір! — погрожував він.
І Ганна здавалася перед його натиском, завжди здавалася.
— Молодець, моя лялечко, цього разу мотузок нам не знадобиться.
Віктор вважав, що, якби була жива мама, усе було б інакше. У нього залишилося дуже мало спогадів про неї. Наприклад, запах її рук. Тепло грудей, коли вона пригортала його до себе, щоб приспати, і співала колискову. Більше нічого. Зрештою вона була поряд лише протягом перших п’яти років його життя. Однак він знав: вона була вродлива. «Найвродливіша з усіх», — так говорив її чоловік у ті дні, коли лють на її загублену душу не затьмарювала йому розум. Адже тепер він уже не міг сердитися на неї, не міг висловити їй усю свою відразу.
Віктор знав: позаяк тепер Анатолій Агапов не мав можливості звернутися безпосередньо до дружини, він перетворив на предмет своєї ненависті його.
У Москві після смерті мами батько цілком викреслив її з їхнього життя. Викинув усе, що могло нагадати про неї. Косметику, якою вона користувалася, одяг із шафи, речі для щоденного вжитку, статуетки, якими вона роками прикрашала їхню домівку.
І світлини.
Він усі їх спалив у каміні. На їх місця поставив порожні рамки. То були чорні дірки, які всмоктували в себе усе навколо. Батько із сином намагалися не зважати на них, однак це було важко, а часом узагалі неможливо. Отоді траплялося, що вони, сидячи за столом, мимоволі переводили погляди на одну з отих порожнеч, яких було чимало в кімнаті.
Віктор якось зумів до цього пристосуватися, а от для батька це перетворилося на манію.
Аж поки одного дня він не увійшов до його спальні з вішаком у руках, на якому висіла дівчача сукенка, жовта із червоними квітками. Не промовивши ані слова, він одягнув її на сина.
Віктор досі чітко пам’ятав ті відчуття, що переживав, стоячи посеред кімнати, босий на голій підлозі. Анатолій Агапов уважно дивився на нього із серйозним виразом обличчя. Сукня була завелика, більша десь на кілька розмірів, і Віктор почувався в ній справжнім скоморохом. Однак його батько на це не зважав.
— Треба нам відростити тобі волосся, — мовив він нарешті, виринувши зі своїх думок.
Згодом він придбав фотоапарат, а пізніше — решту обладнання. Поступово став справжнім експертом. Більше не помилявся з розмірами дівчачого вбрання, тепер і в ньому він став неабияким знавцем.
Так Віктор почав позувати для нього, спершу сприймаючи все як своєрідну гру. Однак і пізніше, навіть усвідомлюючи всю недоречність ситуації, він далі корився батьковій волі. Він ніколи не замислювався над тим, що добре, а що погано, адже діти знають: батьки все роблять правильно, як належить.
А тому він не вбачав у цих перевдяганнях нічого лихого. Утім завжди побоювався заперечувати батькові, щось підказувало: слухайся його в усьому. Та настав той день, коли він спитав самого себе: якщо гра викликає страх, то, може, це не тільки гра?
Підтвердження тому передчуттю з’явилося тоді, коли батько замість того, щоб назвати його Віктором, скористався іншим ім’ям. У нього це вийшло природно, під час звичайної розмови.
— А тепер стань, будь ласка, у профіль, Ганно.
Звідки взялося оте ім’я, промовлене з такою любов’ю? Спершу Віктор подумав, що той обмовився. Але оте химерне звертання повторилося знову і знову, аж поки не переросло у звичку. А коли він спробував запитати в батька, хто така Ганна, той відповів:
— Ганна — твоя сестра.
Закінчивши зйомку, Анатолій зачинявся в комірчині, щоб проявити результати своєї робити. Тоді Ганна знала, що вона виконала своє завдання. Можна було спускатися до себе в кімнату й знову ставати Віктором.
Проте інколи Віктор вдягався в Ганнине вбрання й тоді, коли батько його про це не просив. І навідувався до прислуги. Він помітив, що із сестричкою всі поводилися привітніше. Усміхалися їй, розмовляли, виявляли до неї цікавість. Віктор відкрив для себе, що в її одязі йому легше спілкуватися з іншими. Вони вже не поглядали на нього вороже чи відсторонено, не дивилися отим поглядом, якого він терпіти не міг, — співчутливим поглядом. Він бачив його на обличчі матері того дня, коли вона померла. Її очі тоді вирячилися на нього, ніби промовляли: «Бідолашний Вікторе».