Однак батько не завжди поводився з ним погано. Траплялися такі дні, коли щось змінювалося, і Віктор сподівався, що назавжди. Як тоді, коли йому захотілося сфотографуватися разом. Ніякої Ганни того разу, тільки батько із сином. І тоді Віктор навіть наважився взяти його за руку. І що найнеймовірніше — батько навіть не висмикнув її. Йому від того дотику було так добре!
Проте ніякі зміни не тривали довго. Згодом усе ставало, як було раніше. І Ганна знову була батьковою улюбленицею. Та після тієї світлини щось у Вікторовій душі обірвалося; розчарування було таке сильне, що утворило в ній глибоку рану, якої він більше не міг не помічати.
А ще він дуже втомився постійно боятися.
Одного дня він зачинився у своїй кімнаті (день видався дощовий, а він не любив дощу). Лежав на животі просто на застеленій килимом підлозі та розв’язував математичні приклади. То був його спосіб відволіктися від того, що ятрило душу, ні про що не думати. І йому трапилося на очі квадратне рівняння:
ax² + bx + c = 0
Щоб знайти значення змінної х, члени рівняння повинні були дорівнювати нулю. Тобто анулюватися. Його математичний склад розуму блискавично знайшов рішення. З лівого боку рівняння були він та Ганна. Щоб дорівнювати нулю, вони мусили анулювати одне одного.
Так у нього виникла ідея.
Нуль був чудовою цифрою. Висловлював стан спокою, відсутності тривоги. Люди схильні недооцінювати вагу нуля. Нуль для них — це смерть, а для нього він міг стати свободою. Тієї миті Віктор збагнув, що ніхто не прийде й не забере його звідси. Марно сподіватися. Однак математика ще могла його врятувати.
Тоді він пішов до кімнати Ганни, одягнув одну з найкращих її суконь і ліг на ліжко. Перед цим він поцупив у батька його старого мисливського ножа. Спершу просто приклав його собі до шкіри, щоб спробувати, чи гострий. Ніж був холодний. Потім заплющив очі, зціпив зуби, не зважаючи на голос сестри в голові, яка вмовляла його не робити цього. Однак він підняв лезо, опустив його собі на ліве зап’ястя й різко провів. Відчув, як метал уп’явся в тіло. Біль був нестерпний. По пальцях заструменіла гаряча липка рідина. Потім він поступово втратив свідомість.
Ніякого більше Віктора. Ніякої більше Ганни.
Нуль.
Коли він знову розплющив очі, то побачив батька, що тримав його в обіймах, обмотавши зап’ястя рушником, щоб зупинити кров. Він голосно ридав і колихав його, як немовля. Потім з батькових вуст злетіла фраза, яку Віктор першої миті навіть не зрозумів як слід.
— Моєї Ганни більше немає. — І додав: — Що ти накоїв, Вікторе? Що ти накоїв?
Тільки згодом Віктор збагнув: отой невеликий рубець на зап’ясті Анатолій Ніколаєвич Агапов сприймав як ваду, що з нею він не зміг змиритися. Його не мало бути на бездоганній ніжній шкірі його лялечки. Відтоді він більше його не фотографував. Того дня Ганна для нього померла.
Але тільки вона. Ось у чому полягала несподіванка, неймовірна новина. Віктор, попри те що досі почувався кволим, був щасливий як ніколи.
А от батько далі плакав перед прислугою. Дехто з них навіть і собі розчулився. Тоді Анатолій їх усіх звільнив назавжди.
Нове життя без страху тривало лише місяць. Час, щоб відправити до Москви труну й зачекати, щоб як слід загоївся рубець. Одного вечора, перш ніж Віктор заснув, двері його кімнати розчинилися й через щілину просочився тонкий та різкий, як сріблясте лезо, потік світла з коридору. На порозі він побачив батькову постать. Обличчя залишалося в тіні, а тому Віктор не міг розгледіти його виразу. На якусь мить навіть здалося, що той усміхається.
Чоловік не рухався. Однак уже за хвилину заговорив сухим, байдужим тоном:
— Ти не можеш тут залишатися.
Аж раптом серце Віктора затріпотіло, як пташка.
— Для таких поганих дітей, як ти, є інше місце. Отам ти й житимеш від завтра, ото й буде твоя нова домівка. А сюди ти більше не повернешся, ніколи.
10
«…Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени».
Від останніх Маркусових слів Сандрі забило дух.
— Боже милостивий, то він тут!
— Що ти говориш?!
Вона важко сковтнула:
— Тобто вона, оця повія, і є Ганна. Викликай поліцію.
Сандра швидко поклала слухавку, адже часу в неї залишалося обмаль. Намагалася пригадати, де її пістолет. У спальні. Занадто далеко, їй нізащо за нею не встигнути. Однак треба спробувати.
Вона ступила крок до порога та вже збиралася вийти в коридор, аж раптом заклякла на місці. Вона побачила жінку. Та стояла до неї спиною. І вже перевдягнулася.
Тепер на ній був чоловічий одяг. Темні штани, світла сорочка.
Віктор розвернувся, у руках він тримав Сандрину «дзеркалку».
— Знаєш, я теж полюбляю знімати.
Поліціянтка не рухалася, однак зауважила, що той розкрив свого наплічника й акуратно поклав на дивані фотоапарат, а поряд з ним — старого мисливського ножа.
Віктор помітив її погляд.
— Авжеж, — промовив. — Револьвер був би ні до чого, я ним уже скористався минулої ночі.
Сандра позадкувала, аж поки не вперлася спиною в стіну.
— Я чув твою телефонну розмову хвилину тому, — промовив Віктор і поклав «дзеркалку». — Ти що, справді думала, що я такого не передбачав? У мене все розраховано, я ж бо спец у математиці.
Будь-яке промовлене нею слово могло викликати в цього психопата непередбачувану реакцію. А тому Сандра вирішила мовчати.
— Чому ти більше зі мною не говориш? Ти що, образилася? — запитав той і насупився. — Минулої ночі в Сабаудії я не помилився. Я лише розділив розв’язання рівняння на дві дії.
Про що це він говорить? Що має на увазі?
— Члени рівняння анулюються. Результат — нуль.
Сандра здригнулася всім тілом.
— Макс, — видихнула тихо.
Той кивнув.
Вона відчула, як її очі наливаються сльозами.
— Чому ми?
— Я бачив тебе кілька днів тому по телевізору, ти перехрестилася навпаки, коли говорив отой поліціянт. Що означає отой знак? Я його вже бачив раніше в тому інституті, де мене тримали малим, але так і не зрозумів його значення.
Знову мовчання.
Віктор стенув плечима, ніби хотів показати, що зрештою йому байдуже.
— Я завжди стежу за тим, що пишуть в газетах про мене і що кажуть по телебаченню. Але ти мене вразила ще й тому, що, коли я тебе побачив, саме налаштовувала свій фотоапарат. Я ж бо тобі вже казав, що мені до вподоби фотоапарати. Ти якнайкраще відповідала моїй грі.
Віктор спохмурнів.
— Отак і мій батько завжди казав Ганні, аби переконати її, щоб позувала: «Це ж тільки гра, лялько, не треба боятися».
Сандра посунула ногу одну, другу, аж поки не торкнулася п’ятами плінтуса. Підкоряючись такту, почала поволі переміщуватися праворуч вздовж стіни.
— Дивно, як по-різному поводяться люди перед смертю, ти помічала? Дівчина з Остії кричала та благала свого хлопця не вбивати її. Але я йому наказав, і він це зробив. Як на мене, не кохав він її… А от поліціянтка, Пія Рімонті, зрештою мені ще й подякувала. Авжеж, так і сказала мені «дякую», коли мені набридло її мучити і я сказав, що зараз її вб’ю.