Він почав знайомитися з людьми, спілкуватися. Він уже давно про це мріяв. Не забув, як страждав від самотності в Римі. Та навіть тепер його самотня сутність час від часу несподівано прокидалася. Тоді він, перш ніж зав’язати стабільні стосунки, складав свої речі та знову рушав у дорогу.
Він боявся зобов’язань у стосунках. Бо його єдине кохання, пережите після повернення пам’яті, закінчилося гірким розчаруванням. Він ще досі думав про Сандру, але вже менше. Інколи запитував себе, де вона тепер і чи щаслива. Однак ніколи не насмілювався уявити, чи є поряд з нею інший чоловік і чи вона теж інколи про нього згадує. Занадто боляче.
Зате він часто розмовляв з Клементе. Завжди подумки, насичено і плідно. Йому подобалися всі ті речі, які той не міг чи не захотів сказати йому, поки був живий. Відчував, як стискало горло від однієї згадки про останній урок його навчання, якого так і не відбулося.
Два роки тому він відмовився від сану священника. Однак згодом дізнався, що все не так просто. Він міг відмовитися від чого завгодно, але не від частки себе самого. Ерріаґа мав рацію: хай би що він робив, хай би де опинився, він залишався самим собою. Попри всі сумніви, що його мучили, нічого не міг вдіяти. А тому час від часу, коли йому траплялася на шляху покинута церква, заходив і служив месу. Інколи відбувалося щось незбагненне. Під час служби несподівано хтось заходив та слухав. Він не був певний, чи Бог справді існує, але бачив, що потреба в ньому згуртовувала людей.
Високий темношкірий чоловік стежив за ним ось уже майже тиждень.
Маркус укотре помітив його, коли проходив через гамірний і різнобарвний ринок Балогун. Той завжди тримався на відстані метрів за десять. Ринок був справжнім лабіринтом, де можна було побачити все що завгодно й легко змішатися з натовпом. Але Маркус доволі швидко його помітив і з того, як темношкірий за ним стежив, дійшов висновку, що досвід у цьому в нього невеликий, принаймні так йому здалося. Можливо, якесь кримінальне угруповання, щодо якого Маркус проводив розслідування, помітило його зацікавленість і вчепило йому «хвоста» на п’яти.
Маркус зупинився біля ятки продавця води. Розстебнув ґудзика на комірці білої льняної сорочки й замовив склянку. Поки пив, обтер шию від поту хустинкою і скористався нагодою озирнутися довкола. Чоловік теж зупинився й тепер вдавав, що роздивляється барвисті тканини на прилавку. Він був одягнений у світлу туніку, на плечі в нього висіла полотняна торба.
Маркус вирішив, що треба якось на це реагувати.
Почекав, поки голос мулли не почав скликати на молитву. Частина ринку завмерла, бо добра половина жителів Лагоса була мусульманської віри. Маркус скористався цим, щоб, наддавши ходи, пірнути в лабіринт вуличок. Темношкірий чоловік зробив те саме. Незнайомець був удвічі більший за Маркуса, а тому він сумнівався, що зможе перемогти його у відкритій сутичці, до того ж не знав, чи був той озброєний, та схоже на те, що саме так воно й було. Він мав діяти обережно. А тому звернув до глухого завулка та сховався за завісою на дверях. Зачекав, поки чоловік пройде повз нього, а по тому напав ззаду. Той завалився обличчям донизу. Маркус усівся йому на спину та обома руками щосили обхопив за горло.
Велетень намагався пручатися, однак робив це тільки для того, щоб не задихнутися.
— Чому ти мене переслідуєш?
— Дозволь сказати, — прохрипів він.
— Це вони тебе прислали?
— Я не розумію, — спробував заперечувати чоловік ламаною французькою.
Маркус сильніше стиснув горло.
— Як ти мене знайшов?
— Ти ж священник?
Почувши це, Маркус послабив хватку.
— Мені сказали, що ти розслідуєш справу про зниклих людей… — Тут він двома пальцями вийняв з-під комірця туніки шкіряний шнурок, на якому висів дерев’яний хрестик. — Ти можеш мені довіряти, я місіонер.
Маркус не був певен, що то правда, однак дозволив йому продовжувати. Нехай і через силу, але незнайомець розвернувся й сів. Доторкнувся рукою до горла й закашлявся, намагаючись віддихатися.
— Як тебе звати?
— Отець Еміль.
Маркус подав йому руку й допоміг підвестися.
— Чому ти за мною стежив? Чому просто не прийшов і не поговорив?
— Тому що спершу хотів пересвідчитися, що все те, що про тебе кажуть, — правда.
Маркус вражено вирячився на нього:
— І що ж про мене кажуть?
— Що ти священник, а отже — той, хто нам потрібен.
Потрібен для чого?
Він не розумів.
— Звідки ти знаєш?
— Бачили, як ти служив месу в одній покинутій церкві… Отже, це правда? Ти священник?
— Так, — відповів коротко й дав можливість місіонерові продовжити свою розповідь.
— Моє селище має назву Ківулі. Ось уже десятки років у нас точиться війна, а всі довкола вдають, ніби нічого про неї не знають. До того ж подеколи в нас виникають проблеми з водою, а також бувають спалахи холери. Через військовий конфлікт до Ківулі не приїжджають лікарі й представники гуманітарних організацій, бо їх вважають ворожими шпигунами. Тому я приїжджаю до Лагоса, щоб купити ліки для стримування епідемії… Під час мого перебування в місті я почув про тебе й вирішив розшукати.
Маркус навіть уявити собі не міг, що його так легко знайти. Можливо, останнім часом він надто розслабився.
— Не знаю, хто тобі наплів щось про мене, але я нічим не можу тобі допомогти. Мені шкода.
Маркус розвернувся, щоб піти.
— Я присягнувся.
Чоловік промовив ці слова в розпачі, але Маркус не звернув на них уваги.
Отець Еміль не вгавав:
— Я присягнувся своєму другові-священнику, перш ніж холера забрала його від мене. Він навчив мене всього. Він був моїм наставником. Я всім зобов’язаний йому.
Почувши останні слова, Маркус згадав Клементе й зупинився.
— Отець Абель керував місією в Ківулі протягом сорока п’яти років, — вів далі чоловік, помітивши, що його почали слухати.
Маркус озирнувся.
— Його останні слова перед смертю були такі: «Не забувай про Сад мертвих».
Маркус запам’ятав вислів. Однак ота форма множини «мертвих» йому не подобалася.
— Приблизно років двадцять тому в нашому селищі сталися вбивства. Трьох молодих дівчат. Мене тоді ще не було в Ківулі. Я знаю, що їх потім знайшли в лісі мертвими. Отець Абель ніяк не міг заспокоїтися через те, що сталося. Решту свого життя він робив усе можливе, щоб знайти винуватців.
Маркус поставився до почутого скептично.
— Двадцять років — занадто довгий термін, щоб проводити розслідування. Адже всі можливі сліди вже втрачено. Та й винуватець, може, давно помер, особливо якщо ніяких інших убивств не сталося.
Утім чоловік говорив далі:
— Отець Абель навіть написав листа до Ватикану, щоб повідомити про все, що сталося. Він так і не отримав відповіді.
Маркуса вразили його слова.
— Чому саме до Ватикану?
— Тому що, на думку отця Абеля, винуватцем був священник.
Така новина захопила Маркуса зненацька.
— Його ім’я теж відоме?
— Корнеліус ван Бурен, нідерландець.
— Проте отець Абель не був упевнений?
— Ні, але мав ґрунтовну підозру. Ще й тому, що отець ван Бурен несподівано зник, після чого й убивства припинилися.
«Зник», — подумав Маркус. Щось у цій давній історії його непокоїло. Можливо, те, що винуватцем вважали священника. А може, те, що Ватикан, маючи інформацію, вирішив цілком нею знехтувати.
— Де розташоване ваше селище?
— Дорога буде довгою, — відповів чоловік. — Ківулі розташоване в Конго.
Щоб досягти мети їхньої подорожі, їм знадобилося майже три тижні.
Два з них минули в невеликому поселенні за триста кілометрів від міста Ґома. Ось уже майже місяць на території навколо Ківулі точилися кровопролитні бої.