З одного боку їх вели збройні угруповання НКНЗ.
— Національного конгресу народного захисту, — уточнив отець Еміль. — Це проруандистські тутсі. За назвою можна подумати, що йдеться про революціонерів, але на практиці це кровожерливі ґвалтівники.
Проти них виступали Збройні сили Демократичної Республіки Конго, які поступово відвойовували території, що перебували під контролем повстанців.
Маркус і отець Еміль просиділи вісімнадцять днів перед радіоприймачем, чекаючи, коли ситуація покращиться настільки, щоб вони могли подолати останній відтинок подорожі. Маркус навіть зміг переконати пілота гелікоптера, щоб той за певну суму доправив їх на місце. Опівночі дев’ятнадцятої доби нарешті надійшла новина про крихке перемир’я.
Виникла перерва в бойових діях на кілька годин, і вони негайно нею скористалися.
Гелікоптер летів низько, з вимкненими вогнями, щоб не стати мішенню для артилерії одного з двох військ.
Над зоною спалахнула сильна гроза. Це нібито було їм на користь, позаяк злива глушила рокотіння гвинтокрила. Але ж була водночас і небезпека, бо під час кожного спалаху блискавки їх було легко локалізувати.
А втім, гелікоптер ніс їх до місця призначення, а Маркус поглядав униз, запитуючи себе, що чекає на нього в лісах і чи не скоїв він дурниці, вирішивши податися туди в справі, що сталася багато років тому. Проте відмовлятися було вже пізно. Отцю Емілю було дуже важливо, щоб Маркус побував на місці вбивства.
Маркус стиснув у долоні медальйон святого архангела Михаїла й помолився, щоб подорож була результативна.
Вони приземлилися на болотистому клаптику землі посеред густого лісу.
Пілот крикнув щось ламаною французькою, намагаючись перекричати гуркіт двигунів. Вони не зрозуміли слів, однак збагнули загальний зміст: треба було квапитися, він не став би довго чекати.
Вони вискочили й побігли до стіни густого лісу. Сховалися в гущавині, а далі отець Еміль пішов попереду, а Маркус — слідом, дивуючись, яким чином священник відшукує правильний напрямок. Було темно, хоч в око стрель, дощ лив як з відра, лупцював по густій рослинності. Усе тонуло в безладному, громовому хаосі. Через деякий час отець Еміль відхилив останню гілку, і вони несподівано опинилися посеред купки хатин-мазанок, критих бляшаним листом.
Перед їхніми очима постала метушлива сцена.
Люди бігали сюди-туди під невпинною зливою, метушилися з блакитними пластиковими мішками, у які запихали свій злиденний скарб. Чоловіки зганяли докупи худобу, щоб утримати її під навісом. Діти плакали, вхопившись за ноги матерів, а новонароджених малюків матері тримали прив’язаними до спини в кольорових тканих гамаках.
Першої миті в Маркуса виникло враження, що ніхто не знав до пуття, куди бігти.
Отець Еміль відгадав його думки й уповільнив крок, щоб пояснити:
— До вчорашнього дня тут були повстанці, а вже завтра вранці сюди прийдуть війська й займуть їхнє місце. Але не як визволителі. Вони палитимуть домівки та провізію, щоб вороги не змогли знайти запасів, якщо раптом повернуться. І уб’ють усіх під надуманим приводом, що населення буцімто підтримувало ворогів. Це стане уроком для сусідніх селищ.
Маркус, поки роззирався довкола, підвів голову й нашорошив вуха — йому здалося, ніби він щось почув. І справді: крізь невпинний шум дощу й пронизливі крики малечі він почув спів, що лунав з великої дерев’яної будівлі. Із середини соталося жовтувате світло.
Церква.
— Не всі покинуть селище цієї ночі, — уточнив отець Еміль. — Старі та малі залишаться тут.
«Ті, хто не в змозі втекти, залишаться, — повторив подумки Маркус. — І невідомо, який жах на них чекає».
Отець Еміль вхопив його за лікоть і струснув:
— Ти чув, що сказав пілот? Він довго не чекатиме, нам слід поквапитися.
Вони знову опинилися за селищем, але вже з протилежного його боку. По дорозі отець Еміль залучив до справи кількох чоловіків на допомогу. Ті несли заступи й смолоскипи.
Разом вони дійшли до невеликої долини, що колись, напевно, була руслом давно пересохлої річки. На одному зі схилів побачили дві могили.
Невеликий цвинтар з трьома хрестами.
Отець Еміль сказав щось мовою, яка нагадувала суахілі, і чоловіки взялися копати. Потім він передав заступа Маркусові, і вони вдвох теж долучилися до роботи.
— Ківулі нашою мово означає «тінь», — промовив священник. — Селище дістало назву від річки, яка інколи тече долиною. Навесні річка з’являється після заходу сонця, щоб зникнути наступного ранку — мов тінь.
Маркус збагнув, що той феномен певним чином був пов’язаний із якимись особливостями місцевого ґрунту.
— Двадцять років тому отець Абель наказав, щоб ці могили розташували подалі від цвинтаря селища, на оцій ділянці, де влітку немає рослинності. І пізніше він назвав її Садом мертвих.
Карстовий ґрунт був найкращим місцем для консервації тіл, захищаючи їх від тління. Такий собі натуральний морг.
— Коли цих трьох дівчат убили, у нас не було ніякої можливості провести розслідування. Але отець Абель знав: настане день, коли хтось прийде, щоб дізнатися. І тоді цей хтось — хай ким би він був — обов’язково захоче побачити тіла.
І цей день справді настав.
Одне з тіл ексгумували раніше за інші. Маркус покинув заступ і підійшов до ями. Дощ, що лився з неба, швидко заливав її, але рештки тіла були загорнуті в пластик. Маркус став на коліна в багнюку й розірвав пластик руками. Отець Еміль передав йому смолоскипа.
Підсвітивши, Маркус побачив, що тіло справді добре збереглося в тій вапняній колисці. Перетворилося на своєрідну мумію. А тому навіть через двадцять років кістки досі були цілі, покриті залишками одягу, що скидався на темний пергамент.
— Їм було шістнадцять, вісімнадцять і двадцять два роки, — повідомив отець Еміль, маючи на увазі жертв, — ця найперша й наймолодша.
Однак Маркус ніяк не міг збагнути, від чого вона померла. Тоді він наблизив смолоскипа у пошуках ран чи переломів кісток. Помітив дещо таке, що його вразило, але тієї миті дощ загасив полум’я.
«Цього не може бути», — сказав він подумки. Негайно попросив другого смолоскипа. А коли побачив, відсахнувся від ями та впав на спину.
Так і лежав, загрузши руками та спиною в багнюці, із заляпаним обличчям, на якому застигла недовіра.
Отець Еміль підтвердив його здогадку:
— Голову відтяли цілком, так само як руки й ноги. Цілим залишився лише тулуб. Кінцівки та голову порозкидали навколо, дівчину роздягнули, а одяг пошматували на клапті.
Маркусові забило дух, а дощ лив на нього, заважаючи міркувати тверезо. Він уже бачив раніше таке тіло.
Hic est diabolus.
Молода черниця-самітниця, розчленована в лісі Ватиканських садів.
«Диявол тут», — подумав він. Чоловік із сірою сумкою через плече, якого зняла телекамера спостереження, той, на якого він безуспішно так довго полював, побував у Ківулі за сімнадцять років до злочину у Ватикані, після якого минуло вже три роки.
— Корнеліус ван Бурен, — сказав він отцеві Емілю, пригадавши ім’я нідерландського місіонера, який, напевно, здійснив оті вбивства, — у селищі залишився хтось із тих, хто його знав?
— Минуло багато часу, середня тривалість життя тут дуже коротка.
Однак потім подумав і додав:
— Є одна стара. Одна з убитих дівчат доводилася їй онукою.
— Мені треба з нею поговорити.
Отець Еміль збентежено вирячився на нього:
— А як же гелікоптер?
— Ризикну. Відведи мене до неї.
Вони підійшли до церкви, і отець Еміль увійшов першим. Усередині вздовж стін лежали хворі на холеру. Родичі покинули їх, щоб самим урятуватися, і тепер про них піклувалися особи похилого віку. Над цією сумною сценою височіло велике дерев’яне розп’яття, установлене на заповненому свічками вівтарі.
Старі співали для молодших. У тому співі вчувалися самі лише смуток і ніжність. Тож здавалося, що всі вже давно змирилися з власною долею.