— Хай би хто це вчинив, він прийшов сюди зовні, — сказав тоді Клементе.
— Як ти можеш таке стверджувати?
— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять. Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений, наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.
— Чому він?
— Поглянь сам.
Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зафіксували одягненого в робу садівника-чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.
— Жандарми переконані, що в ній — сокирка або щось схоже. Він, напевно, зовсім недавно нею скористався, а ота пляма, що ти бачиш, — від крові.
— Чому саме сокирка?
— Тому що інших видів зброї тут марно й шукати. І навряд чи він зміг би пронести щось інше через усі пости безпеки, охорону та метал-детектори.
— Однак він забрав її із собою, щоб знищити сліди на той випадок, якщо жандарми звернуться до італійської поліції.
— На виходах контролів значно менше. До того ж, щоб вийти, досить змішатися з юрбою прочан або туристів.
Згадавши оту розмову, Маркус відразу збагнув, де крилася помилка.
Після Ківулі ван Бурен припиняє вбивати на сімнадцять років і зникає. «Можливо, в нього й на думці не було зупинятися, — майнуло в голові у Маркуса. — Він просто став обережнішим і навчився краще приховувати сліди своїх злочинів».
Тоді навіщо так відчайдушно ризикувати і вбивати безпосередньо у Ватикані?
Маркус збагнув: та спритність, з якою ван Бурен умудрився обійти всі контролі, його обдурила. Треба визнати: він не міг ним не захоплюватися. Однак тепер, посеред отого безлюдного лісу, він краще зрозумів його бачення. Такий хижак, як ван Бурен, аж ніяк не зупинився б тільки через побоювання, що його впіймають.
Бо йому аж занадто подобалося вбивати.
Тоді що сталося?
І він сам, і Клементе відштовхувалися від гіпотези, що вбивця пробрався до Ватикану й потім вибрався звідти.
А якщо він завжди там був?
Зрештою це пояснило б його чудовну обізнаність щодо систем безпеки. Але Маркус виключив таку можливість, тому що під час свого безрезультатного розслідування уважно проаналізував усі подробиці життя кожної особи у Ватикані — як священнослужителів, так і простих людей, котрі працювали в тій невеличкій країні та мали щось спільне з чоловіком на фотограмі, європейцем за п’ятдесят.
«Привид, — подумав був Маркус. — Дух, здатний з’являтися та зникати за власним бажанням».
Він провів ліхтариком по деревах навколо. Диявол вибрав бездоганне місце, щоб напасти. Подалі від сторонніх очей. І вибрав для себе бездоганну жертву.
Її особистість тримають у секреті, про це свого часу повідомив йому Клементе, маючи на увазі черницю-самітницю. Маркус побачив її вже в оточенні сестер по ордену, коли вони прийшли забрати рештки.
Hic est diabolus.
Так сказала одна з них, коли на мить наблизилася до Клементе перед тим, як він пішов з місця злочину.
«Чому убивця вибрав одну з них?» — роздумував Маркус.
«Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — говорив тоді Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно».
Оті слова навели його на хибну думку, що вбивця вибрав її навмання. Жінка вирішила припинити своє існування для решти світу, до того ж перебувала в єдиному ізольованому місці Ватикану: в лісі. Правильна особа в правильному місці. Однак усі інші жертви він вибирав так, щоб вони були молоді, невинні й дуже вродливі.
Маркус пригадав, як він тоді нахилився, щоб краще її роздивитися. Ніжна шкіра, маленькі груди й проміжність безсоромно виставлені на позір. Коротке біляве волосся, колись прикрите покривалом-наміткою, тепер було добре видно на одрубаній голові. Блакитні очі, здійняті до неба, ніби в молитві.
Отже, вона теж була молода, невинна й дуже вродлива. Однак якщо вона завжди прикривала обличчя, звідки було вбивці про це знати?
«Він її знав».
У нього це вихопилося спонтанно, він навіть сам того не усвідомив. Несподівано деталі почали утворювати загальний малюнок. Перед його очима вони склалися в давнє полотно Караваджо — як те, що зберігалося в церкві Сан-Луїджі-деї-Франчезі й перед яким розпочалося його навчання.
На тому полотні були всі. Корнеліус ван Бурен, черниця-самітниця, яка прошепотіла: «Hic est diabolus», святий архангел Михаїл, літня жінка з Ківулі й навіть Клементе.
«Шукай аномалію, Маркусе», — казав йому наставник. І Маркус її знайшов.
Цього разу аномалією був він сам.
«По то бік лісу є невелика обитель для самітниць», — сказав тоді Клементе. І тепер Маркус ішов саме в тому напрямку.
Згодом рослинність поріділа, і перед його очима постала низька сіра будівля в строгому стилі. З вікон лилося слабке жовтувате світло, як від свічок. І видно було тіні, які повільно рухалися в певному порядку.
Пенітенціарій підійшов до дверей і постукав один раз. За хвилину хтось відсунув засови й відчинив двері. На порозі стояла черниця з прикритим чорною тканиною обличчям. Побачила його, позадкувала, впускаючи всередину, ніби на нього чекали.
Маркус ступив до приміщення, а перед ним у ряд вишикувалися черниці. Він відразу збагнув, що не помилився. Свічки. Черниці вирішили віддалитися від решту світу, відмовившись від усіх надбань цивілізації й сучасних зручностей. І те тихе середовище з-поза часу перебувало посеред невеликої території Ватикану, в центрі такого величезного й метушливого багатотисячного міста, як Рим.
«Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — мовив Клементе свого часу. — Однак моя бабуся завжди казала: “Ти навіть уявити не можеш, скільки разів оці черниці врятували світ своїми молитвами”».
Тепер він знав. Усе правда.
Ніхто не вказав Маркусові, куди йти. Та щойно він ступив крок уперед, черниці стали по черзі відсторонятися, щоб показати йому правильний напрямок. Таким чином він вийшов до сходів. Спершу глянув догори, а потім став підніматися. У його голові роїлися сотні думок, однак тепер усі вони набули сенсу.
Смішок Ерріаґи… «У тебе ніколи не буде такого життя, як в інших. Ти не зможеш бути тим, ким ти не є. Це твоя сутність». Кардинал знав: Маркус і надалі помічатиме аномалії, сліди зла. У тому крився його талант і його прокляття. І він ніколи не зміг би забути розчленоване тіло черниці. Ван Бурен посіяв занадто велику кількість трупів по світу, щоб Маркус укотре не натрапив на нього. До того ж ота його «сутність» не вміла поводитися інакше. «Повернешся». От він і повернувся.
«А мій останній урок коли відбудеться?» — запитав він тоді Клементе.
А той йому всміхнувся: «У потрібний час».
Ото й був останній урок його навчання. Ось чому Ерріаґа три роки тому забажав, щоб він пішов до лісу й побачив розчленоване тіло. Не було там нічого такого, чого кардинал уже не знав.
«Однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла». Отець Еміль саме так переклав слова старої. Після чого жінка вказала на медальйон, що висів у Маркуса на шиї і який він їй потім подарував.
Святий архангел Михаїл, покровитель пенітенціаріїв.
Жінка вказала на нього не тому, що просила той медальйон собі. Насправді вона хотіла сказати, що вже бачила такі самі тієї ночі, коли ван Бурен зник з Ківулі.
Ловці тіні — духи лісу — вже тоді йшли слідами місіонера. Вони його знайшли й забрали із собою.
Вибравшись на останню сходинку, Маркус зауважив, що в кінці коридору ліворуч була одна-єдина кімнатка, у якій світилося. Він неквапливою ходою рушив туди, аж поки не наткнувся на двері з важкими засувами з поіржавілого заліза.
Двері в’язничної камери.