— Напевно. Воно заверещало і пропало.
— Я нічого не чула, — здивувалася Іра.
— І я не чула, але можу собі уявити.
— Гаразд, розбігаємося. Нам потрібне залізне алібі.
— Воно тобі ду-уже допоможе, — усміхнулася Інга. — Але добре, що хоч географії завтра нема… Бувай, уранці зустрінемося.
— Па-па, — махнула Іра рукою і побігла додому.
Інга трохи зачекала, доки хвилювання вляжеться остаточно, і лише тоді спокійнісінько вийшла з будиночка, зовсім не почуваючись злочинницею. Та й хіба могло бути інакше за такої ясної і теплої погоди?
Бабуся онуку не сварила, бо й досі чаклувала на кухні, готуючи щось смачненьке.
— Швидко ж ти повернулася. З Ірою часом не посварилася? — спитала бабуся.
— Чого б це? У нас повне порозуміння.
— A-а, а торік то не ви сварилися, а баба Явдоха з бабою Мартохою?
— Ну, ми, ми. І що? Малі були, дурнуваті.
— Та добре-добре… То мені в школу йти чи ні?
— Почекаємо, як будуть розгортатися події.
— Я маю зрозуміти, що ти знову щось витворила. Так?
— Ще не знаю, але мої дії жоден суд у світі не визнає злочинними.
— Побачимо, — зітхнула бабуся у передчутті нових клопотів і поставила перед онукою тарілку зеленого борщу.
Розділ 4
Прорив
Інга лягла спати трішки по дев’ятій. Надвечір на чисте небо знову набігли грозові хмари, налетів вітер і здалося, що ніч настала раніше, ніж їй належало. Дівчинці хотілося літати. Дивовижне відчуття неосяжності навколишнього простору полонило її душу. Але цього вечора передчуття м’яко стримувало Інгу від польотів. І не тільки через близьке сусідство з Марією Іванівною. Перед внутрішнім зором дівчинки чомусь постійно виникала школа. Про що б вона не починала думати, врешті-решт всі думки повертали її у шкільні коридори. Це не мало жодного логічного пояснення, тому Інга сприйняла свої видіння як керівництво до дії.
Переконавшись, що бабуся і дідусь заснули, Інга тихенько поскладала частини розібраного лука у поліетиленовий пакет, відчинила вікно і вислизнула на вулицю. За десять хвилин вона вже була біля школи.
Сторож, як завжди, сидів у коридорі на другому поверсі і щось читав. Двері були замкнені зсередини, але Інга знала, що Гуфі залазив до школи через вікно у 9-Б. Він чудово вивчив звички обох шкільних сторожів, і тому досі жодного разу не спіймався на гарячому, що було предметом його звичних хвастощів.
Ідучи до школи, Інга раптом пригадала, як Богесів малий цілий день вихвалявся, що у його брата сьогодні день народження. Такі події команда Гуфі зазвичай відзначала великою кількістю пива і, якщо вдасться, пляшчиною горілки. Кращого місця, аніж школа, годі було й придумати. Бо вже де-де, а тут їх точно ніхто не шукатиме. Інзі залишилося встановити, де саме буде збір.
Енергетичний вихор, який набирав найбільшої сили перед грозою, підняв Інгу до рівня вікон третього поверху. Дівчинка планувала знайти клас, у якому забули зачинити кватирку. Це їй вдалося без особливих зусиль. 10-А розміщувався на сонячному боці, тож тут Інга знайшла аж три відчинені кватирки. Спритно прослизнувши досередини, вона прочинила двері в коридор і прислухалася, проте почула тільки цокотіння кігтиків сторожового песика на витертому паркеті десь у лівому крилі будівлі.
Місць, де могла збиратися компанія Гуфі, у школі було не так уже й багато: тісна кімнатка за актовою залою, де колись зберігалися інструменти шкільного духового оркестру; перехідний клас на третьому поверсі, але там сидіти можна було хіба потемки, бо його вікна виходили прямо на будинок завуча, і ще один клас поблизу хімкабінету. Оце останнє місце було просто ідеальним для таких збіговиськ. По-перше, клас замикався зсередини, по-друге, він був перемурований надвоє, що забезпечувало додаткову звукоізоляцію, і по-третє, на вікнах тут висіли старі чорні штори. Нікому досі руки не доходили їх зняти.
Інга повернулась у клас, дістала з пакета частини лука і з’єднала їх докупи. Коробку зі стрілами вона застромила у нагрудну кишеню і, не торкаючись паркету, який у тиші так зрадливо скрипить, попливла довгим коридором до місця імовірного перебування Гуфі та його банди.
Чекати їй довелося недовго, десь за п’ятнадцять хвилин двері класу хтось відчинив і вийшов у коридор. Як виявилося, це сам Гуфі, розпашілий від випитого, а тому безмежно сміливий, вирішив поспілкуватися зі сторожем. Хтось із обачніших компаньйонів стримував свого ватажка, але той пручався і молов дурниці. Його тягло на «подвиги».