— Та пішов той сторож, знаєш куди!.. Хай тільки з’явиться! — гарячкував Гуфі, але Інга прекрасно розуміла, що бравада ця нещира.
Інгу ніхто не міг бачити, бо вона принишкла у найтемнішому кутку, а от вся компанія була перед нею, як на долоні. Над Гуфі, як не дивно, знову клубочилася сіра хмарка. Отже, виходило, що на зміну одній потворі приходить інша. Ще б пак, надто вже затишне і тепле місце.
Дівчинка добре прицілилася і вистрілила. Стріли ніхто не помітив. Тільки Гуфі в одну мить скис. Де й поділось його завзяття.
— Сторож! Атас!.. — стиха гукнув Хляпа, який чатував на сходах, і побіг у клас.
Проте це був не сторож. Якийсь чорний чоловік ішов коридором просто на Інгу.
Хлопчиська зникли, а чорний незнайомець зупинився перед Інгою і сказав:
— Твій лук — дитяча забавка. Невже ти й справді сподіваєшся громити такою примітивною зброєю моє військо?
— А ви взагалі хто такий? — спитала Інга, чомусь зовсім не злякавшись. Може, тому, що знала відчуття польоту?
— Космотумен, — заявив незнайомець.
— Що-о-о?!
— Ти здивована? Хоча на твоєму місці я б теж здивувався.
— Ви хочете сказати, що прорвали озоновий фронт?
— Звісна річ. А як інакше я б тут опинився?
— Могли і з Антарктиди прилетіти. Там діра у фронті майже ніколи не закривається.
— Там нецікаво, бо мало людей. Та й Ворота Підземного Вогню розташовані в іншому місці. Скоро мої солдати відчинять їх, і тоді все буде скінчено. Для вас, землян.
— А чи не занадто ви самовпевнені? — похитала головою Інга. Вона помітила раптом, як за спиною Космотумена заворушилася темрява. А ще за мить чорна безодня заіскрилася тисячами червоних іскорок.
Не довго думаючи, Інга вистрілила у темряву навмання. Уздовж траєкторії польоту стріли спалахнули десятки різнокольорових вогників, почулися якісь дивні зітхання і стогони. А стріла зникла — згоріла, неначе бенгальський вогонь. Дівчинка вистрілила ще раз, потім ще і ще. Вона стріляла у темряву, доки скінчився весь боєзапас, але примар, що заполонили коридор, здавалося, менше не стало.
— І що ти тепер збираєшся робити? — насмішкувато поцікавився Космотумен.
— Полечу по нові стріли! — сказала Інга і відчинила вікно.
Летіти їй довелося дуже швидко — гроза вирувала далеко на півдні.
Нічна Громовиця була дуже заклопотана.
— На заході два нові прориви! — гукнула, побачивши несподівану гостю. — Грозовик скоро повернеться!
— У мене закінчилися стріли!
— Я дам тобі ще, але зараз не це головне. Ти маєш спуститися під землю і передати моїй кузині, Підземній Громовиці, ось цей ключ.
— Під землю?! — здивувалася Інга. — А як я туди потраплю?
— Вихор тебе доправить. Але слухай уважно, що маєш зробити. Цей ключ відмикає підземний арсенал. Моя кузина свій загубила, от Громи і викували для неї новий. Пригадуєш, я казала, що під вашою школою розташовані Ворота Підземного Вогню? Їх треба втримати, доки повернеться Грозовик. Поквапся, бо Космотумен вже готує військо до штурму!
— Я щойно з ним розмовляла…
— То він вже у школі?! — не на жарт стривожилася Громовиця Ночі. — Стривай, хоч прориви в озоновому фронті і значні, але Космотумена ніхто не бачив. Щось тут не так…
— А може, він з Антарктиди приперся? — Інга чомусь була переконана, що це саме так.
— Треба буде розвідників запитати, хоча це не так важливо, — мовила заклопотана Громовиця і зітхнула. — Зараз нас може врятувати тільки диво.
Інга все зрозуміла без зайвих слів. Притиснувши коробки зі стрілами до грудей, вона полетіла так швидко, як тільки могла, і вже за хвилину була у школі. Вона наказала вихорові доправити її до Воріт Підземного Вогню. Коли вихор поніс дівчинку вниз, вона трохи побоювалася, що вдариться об землю, але страхи виявилися марними — земля раптом стала схожою на густу-прегусту темряву, крізь яку можна було спокійнісінько летіти, не відчуваючи жодного опору.
Невдовзі очі звикли до навколишнього мороку, тож Інга почала помічати дивовижні фосфоричні жили в надрах землі та міріади рухливих цяточок.
Біля Воріт Підземного Вогню в сяючих обладунках, зі списом у руці стояла строга на вигляд жінка. Інга здогадалася, що то Підземна Громовиця.
— А я до вас, — мовила Інга, забувши навіть привітатись, бо була надзвичайно вражена видовищем довкола. — Мене послала Громовиця Ночі, щоб я віддала вам ось цей ключ.
— Дякую, — усміхнулася Підземна Громовиця і відімкнула ключем величезну шафу, де акуратними рядами стояли списи. — Ти дуже вчасно.