— А що мені зараз робити? — запитала спантеличена дівчинка, побачивши, що Громовиця збирається кудись іти.
— Будеш командувати загоном охоронців Воріт. Вони зараз майже невидимі, але ти придивись уважніше і побачиш, — сказала Громовиця і пішла.
Інга розгублено роззирнулася, але нікого не побачила, хоч як придивлялася. Та ось блакитні списи заворушилися, почали вилітати з шафи і шикуватись у шеренгу.
— Ми чекаємо на твою команду, — мовив один із невидимих солдатів. — Ми трохи розучились воювати, але вороги вже близько. Навчи ж нас, войовнице!
— Підземна Громовиця казала, що ви охоронці Воріт.
— Вона не брехала тобі. Ми й справді охоронці і можемо воювати, але тільки тоді, коли маємо ватажка. За сім тисяч років ми трохи забули військову справу.
— За скільки? — Інга ледь не присіла від подиву. — За сім тисяч? Ви не жартуєте? Хіба таке може бути?
— А що тебе дивує? — не міг зрозуміти невидимий солдат. — Яка різниця — сім тисяч років чи сім сотень років? Коли перед очима одне й те саме, то роки спливають, як секунди.
— Бідолашні ви… — пожаліла Інга невидимих солдатів. — Але пора братися до роботи, бо Космотумен уже тут. Станьте перед ворітьми півколом. Списи тримайте ось так. — Дівчинка показала, як треба тримати списи, пригадавши малюнок із підручника історії. — Я стоятиму позаду вас, щоб стріляти з лука. Зрозуміли?
— Зрозуміли, — дружно відповіли невидимі охоронці і вишикувалися так, як їм звеліли.
— Грозовик ось-ось повернеться. І ми маємо протриматися до його повернення. То як? Ви готові?
— Готові!
— Агов, хлопці! То мені ввижається, чи я й справді починаю вас бачити? — запитала Інга, протираючи очі. У напівтемряві несподівано почали вимальовуватися ледь помітні силуети охоронців Воріт.
— Коли скінчиться бій і ми не відступимо, ти побачиш нас виразно і чітко, — пообіцяв хтось із солдатів. — Ми заряджаємося твоєю впевненістю і рішучістю. А розпач і безнадія роблять нас невидимими. Не забувай про це.
— Що гірше я вас бачитиму, то менше у вас залишатиметься сили? — спитала Інга.
— На жаль, так, — зітхнув солдат.
— Не біда, нас багато.
Напівпрозорі постаті солдатів стали ще чіткішими, і дівчинка нарешті змогла більш-менш розгледіти свого співрозмовника. То був кремезний чоловік середнього зросту з широкими долонями, доброю усмішкою і розкішною чуприною.
— Я б вам ніколи сім тисяч років не дала, — похитала головою Інга.
— Щоб ти знала, мені вже далеко за двадцять, — зізнався солдат.
— Дурите ви мене… А коли Громовиця обіцяла повернутися?
— Це залежатиме від обставин. Потвори Тартарегії прокрадаються до Воріт Підземного Вогню з протилежного боку. Громовиця має пройти через чарівний лабіринт…
— А вона там не заблукає? — стривожилася раптом Інга.
— Ні. Лабіринт вона сама й будувала, щоб мати вихід на той бік.
— І що, потвори ніколи не намагалися пройти ним в обхід Воріт?
— Намагалися, але марно. Лабіринт цей особливий. Ним можна пройти тільки в один бік.
— А як же Громовиця назад повернеться?
— Через ворота. Вона щоразу так робить.
Договорити їм не дали, бо почався штурм. Сіре хмарище примар Космотумена накотилося на лінію захисників Воріт і розтануло від дотику до списів. Інга встигла вистрілити тільки раз.
— Перешикуватися! — скомандувала вона, побачивши, як друга хвиля нападників наближається до Воріт. — П’ятеро з лівого флангу — нагору! Усім — два кроки назад!
Солдати чітко виконали наказ, але цього разу примар було втричі більше і частині таки вдалося прорватися до Воріт. Четверо примар люто накинулися на замки і почали їх гризти, викрешуючи іскри своїми кривими зубиськами.
— Крайній з правого флангу, до мене! — наказала Інга і взялася до роботи.
Стріли, пущені з лука Нічної Громовиці, вразили трьох потвор. Четверту знищив солдат, що саме нагодився.
За хвилину атака Космотуменових примар захлинулася. Залишки передового загону відступили у темряву для перегрупування. Замки на Воротах не зазнали істотних пошкоджень. Фігури охоронців були вже досить чіткими. Усі солдати впевнено тримали списи в руках і посміхалися. П’ятеро солдатів, що ширяли у повітрі, прикриваючи основні сили від нападу згори, здавалися вже цілком матеріальними, проте Інга знала, що це ілюзія, просто вгорі менше світла.
Інга чекала третьої атаки, та примари не поспішали розпочинати новий бій.
— Не подобається мені все це, — похитала головою вона.