Сон, як відомо, приходить непомітно. Інга раптом з подивом відзначила, що штани скидати не обов’язково, бо треба летіти до Нічної Громовиці. Та щойно вона підійшла до вікна, як побачила там самого Космотумена. Не встигла дівчинка здивуватися, як Космотумен перетворився на Марію Іванівну, вбрану чомусь, як кіношний Шерлок Холмс. Холмс-Марія Іванівна розгорнув журнал і ніяк не міг знайти Інжиного прізвища, торочачи без угаву тільки одну фразу: «Елементарно». Метаморфози тривали довго. Що то був лише сон, Інга зрозуміла зранку, коли прокинулася. Штани і справді одягати не довелося, бо звечора вона їх так і не скинула. Годинник пробив пів на восьму — час терміново вставати!
Легенькі повітряні потічки, що циркулювали кімнатами, донесли до Інги запах чогось страшенно смачного, тож вона зіскочила з ліжка і помчала вмиватися.
Розділ 5
День розплати за гріхи
У школі з самого ранку коїлося казна-що: Гуфі та всю його компанію у повному складі під конвоєм сторожа і класних керівників потягли до директорського кабінету, де на них уже чекали розлючені батьки; техпрацівники на чолі з завгоспом Миколою Йосиповичем міняли розбиту шибу на другому поверсі; Марія Іванівна взагалі до школи не з’явилася. Як потім з’ясувалося, вона зателефонувала директорові і поскаржилась на страшні головні болі.
Інгу викликали до директора після другого уроку, коли пристрасті навколо «діянь» команди Гуфі почали вщухати. Якщо відверто, то викликові вона не надто здивувалася, бо Гуфі не міг не «накапати» на неї, шукаючи хоч якогось порятунку. От тільки що він встиг побачити? А зрештою, яке це має значення? Якщо він розповів про Космотумена та його примар, то хто повірить у такі небилиці? Тому Інга почувалася цілком спокійно.
Директор Микола Григорович був дуже знервований, тому навіть не посміхнувся до Інги, коли та увійшла і привіталася.
— Що це з вами всіма таке робиться? — налетів директор на дівчинку одразу ж.
— А що сталося? — ввічливо поцікавилася Інга. — Щось неприємне?
— Припини мені тут комедію ламати! — спалахнув директор. — Микола Кріль казав, що ти там теж була!..
— Де, перепрошую?
— У школі! Вчора, — уточнив директор, потроху заспокоюючись.
— Була. А хіба це злочин — до школи ходити?
— Увечері, та ще й з пляшкою пива — злочин, — ледве стримувався Микола Григорович.
— A-а, то це Миколка мене з пивом у школі бачив, та ще й увечері? Он воно що! І ви повірили? А чому б не повірити? Миколка дуже правдивий хлопчик. Про це всі знають, — серйозно підтвердила Інга, чи принаймні серйозною вона видавалася.
— Ти знущаєшся? — довірливо перепитав Микола Григорович.
— А ви? Гадаєте, я гідна честі вступити у команду Гуфі?
— Він не казав, що ти була з ними. Він казав, що ти просто вешталась по школі після десятої. Так чи ні?
— Гаразд. Нехай буде так.
— Що означає «нехай буде так»?! Що ти забула у школі пізно ввечері?
— По-вашому виходить, що я не маю права у школі що-небудь забути? Тим недоумкам можна, а мені зась? Так?
— Слухай, Інго, давай поговоримо серйозно. Я тебе маю за добру ученицю і зовсім не хочу сварити. Просто розкажи, що ти там вчора увечері робила.
— Стріляла з лука, — буркнула дівчинка.
— Ти з мене таки знущаєшся.
— Ні, це ви знущаєтеся. От, посудіть самі, як я можу потрапити до школи, якщо двері замкнені?
— Через вікно, як це зробив Кріль і його компанія.
— Ага, і Гуфі мені все отак узяв і розповів: як вони в школу пробираються, де святкують, як від сторожа ховаються. Чи ви вже забули, що я з тими відморозками не знаюся?
— Гаразд. Тоді ти мені поясни, чому Гуфі… тобто Кріль тільки про тебе згадав.
— Бо найбільше любить. От ви мене тут допитуєте, а самі не кажете, що робив Гуфі у школі зі своїми друзяками?
— Ну, вони там день народження святкували.
— Невже мій?
— Ні, не твій. Андрій Копистинець «виставляв».
— Вам нагадати, що й Андрійко мене терпіти не може?
— Гм… І справді, безглуздя якесь виходить. Чого б тобі по школі швендяти, та ще й уночі?
— Я знала, що ви зробите правильні висновки.
Микола Григорович встав із крісла і підійшов до вікна. Йому потрібен був час, щоб скласти загальну картину, у якій Інга аж ніяк не була б злочинницею.