— Марія Іванівна казала мені, що ти поцілила в неї стрілою з саморобного лука. Це правда? — спитав Микола Григорович уже зовсім спокійно, коли знову сів у крісло.
— А вона не уточнювала, куди саме я поцілила?
— Що це все означає?! — не міг збагнути спантеличений директор. — То ти стріляла чи ні?
— Стріляла. Був гріх. Але не в Марію Іванівну, — чесно зізналася Інга.
— А в кого ж тоді? — здивувався Микола Григорович.
— Ви мені однаково не повірите, навіть якщо детектор брехні дістанете, — зітхнула Інга. — Надто вже моя історія казку нагадує.
— Казки ви всі вмієте розказувати, коли припече. Але зараз я хочу від тебе почути, що ж насправді сталося. Марія Іванівна каже, що ти прийшла просити в неї пробачення, а потім вистрілила. Так було?
— Не зовсім…
— Ти мене до інфаркту доведеш!.. — Микола Григорович знову починав гніватися. — Як я маю розуміти оте твоє «не зовсім»?
— Зараз поясню. По-перше, вибачатися я не мала за що. Я географію добре знаю. Можете покликати хоч самого міністра освіти, і я двійки не зароблю. І взагалі, Марія Іванівна часом щось придумує. От вчора, наприклад, придумала високоперисті хмари. Спитайте у класу, бо вона могла вже й забути…
— Високоперисті? Не чув про такі… Отже, вчора Марія Іванівна поставила тобі «шість»?..
— А потім ще й п’ятірку.
— І що було далі?
— Далі сталося неймовірне…
— Я директор, і мені потрібні аргументи, а не дива, — строго мовив Микола Григорович.
— От саме про аргументи я й хотіла з вами поговорити. Залишається відкритим питання, куди поцілила моя стріла?
— То ти таки стріляла! — знову збентежився Микола Григорович.
— Якщо ви будете так нервувати, то ми з вами ніколи на рівну дорогу не вийдемо, — незворушно провадила далі Інга. — Що вам казала Марія Іванівна?
— Казала, що ти їй у голову поцілила.
— Та невже?
— Не смій знущатися з учительки! — вигукнув директор і вже готовий був вивергнути на Інгу гнівну тираду, але несподівано стримався.
— А знущатися з учнів, значить, можна?
— Гаразд. Що ти хотіла сказати?
— Якщо я поцілила людині в голову, то на чолі потерпілої мав би лишитися знак. Синець, наприклад, чи ґуля. Правильно?
— Ти хочеш сказати, Марія Іванівна ціла й неушкоджена?
— А хіба може бути інакше? Якщо не вірите, то сходіть до неї додому. І ще одне: де поділася стріла? Чи ви думаєте, я така вже нахабна, що, вистріливши в рідну вчительку, пішла б забирати стрілу?
— Та так… Ти б мусила бігти звідти щодуху. Де вже там про стрілу думати, — погодився Микола Григорович, згадавши, певно, своє дитинство. — Тоді виходить, що стріла має зараз бути у Марії Іванівни.
— Мала би бути, — уточнила Інга.
— Але ти впевнена, що стріли нема. Цікава картинка вимальовується… І що ж виходить: Марія Іванівна мене обдурила?
— Та ви що! Вона ж вас попередила, що хворіє. А хвороби — вони всякі бувають. Від перенапруження могло щось і примаритись. У вчителів робота важка, нервова. Ми з Ірою до неї і справді заходили, але щоб стріляти у рідну вчительку з лука, та ще й саморобного!..
— Гаразд, — перервав Інгу Микола Григорович. — Я сам в усьому розберуся.
Інга вийшла. Зачиняючи двері директорського кабінету, вона встигла помітити, як Микола Григорович набирає номер Марії Іванівни.
Решта уроків промайнула дуже швидко. Інзі здавалося, що сьогодні всі проблеми вирішені, але не так сталось, як гадалось: на спортивному майданчику її перестрів сам Гуфі. Уся його добряче поскубана і страшенно злюща команда сиділа на брусах і бумі.
— Стій, мала! Ти не знаєш часом, хто нас заложив?
— Знаю. Твоя тупість. Сиділи б тихо, то й сторож не помітив би.
— А знаєш, що зі стукачами роблять?
— Просвіти мене, о, наймудріший з тупаків.
— Мала, а ти нариваєшся.
— Не маєш на кому злість зігнати?
— Маю. Правда, хлопці? — Гуфі спробував розворушити свою команду, але добився лише кількох єхидних посмішок.
— Чого ти хочеш?
— Лук покажи.
— Ще чого!
— Пончик, давай! — скомандував Гуфі і видер портфель з Інжиних рук.
Інга не надто пручалася, бо знала, що ніхто крім неї зброю Нічної Громовиці до рук узяти не зможе. Але сталося непередбачуване: переможно посміхаючись, Пончик одягнув ґумові рукавиці (його тато був електриком) і взяв до рук частини чарівного лука.
— Ось так! — зневажливо кинув Гуфі. — Гуляй, мала. Можеш позбирати свої пожитки. — Він копнув ногою розкидані по траві підручники і зошити.