— Ніяк. Бо ти прилетіла не на ньому. Він і справді спить. Точніше, спав до того часу, доки ти тут з’явилася. Розумієш, людина може літати тільки тоді, коли почувається щасливою і захищеною. Яблуня дала тобі це відчуття, коли твій вихор спав, а ти й не помітила.
— Не може бути, — вражено мовила Інга. — То я прилетіла сюди тільки завдяки пахощам яблуневого цвіту?
— Не зовсім так, — усміхнулася Громовиця. — Пахощі — то лише привід, а ти прилетіла тому, що почувалася щасливою.
— Коли я побачу море, то буду ще щасливішою, — сказала Інга, спускаючись униз.
— Не думаю, що у темряві можна багато побачити, але відчути і почути зможеш чимало.
Громовиця спустилася слідом за дівчинкою на неширокий піщаний пляж. Густа темрява й справді огорнула все довкола, але Інга тішилася вже з того, що має можливість стояти на березі справжнього моря.
— У мене, напевно, почалися нюхові галюцинації: мені здається, що я відчуваю запах соснової хвої, — сказала Інга, принюхуючись. — Таке зі мною вже було: бачу по телевізору цигарку — і відчуваю запах тютюнового диму.
— Ого, — здивувалася Громовиця. — У тобі дрімають великі задатки. А сосновою смолою і справді пахне, бо ота темна купа вдень перетворюється на сосновий лісок.
— Справді? Як чудово! Збираєш собі у лісі гриби, а потім раз — і виходиш на берег моря! — Дівчинку розпирало від захвату. — Дивно все це, але дуже гарно. У фільмах завжди показують море якщо не з пальмами, то взагалі без дерев, а тут — сосни…
— Моря різні бувають, — знизала плечима Громовиця. — Але оце море я люблю найбільше. Сосни на березі — то й справді щось неймовірне.
— Шкода, але мені вже час повертатися, — зітхнула Інга, відчувши раптом якийсь душевний дискомфорт.
— Так, — кивнула Громовиця. — Але можеш навідатися сюди іншим разом. Удень тут набагато цікавіше… А хочеш сувенір на згадку?
— Хочу. А що ж тут можна знайти? Тут навіть камінчиків на березі нема. — Досі вона не відчула під ногами ані мушель, ані каменів, лише пісок.
— Помиляєшся. Під час шторму хвилі викидають такі гарні камінчики, що о-го-го. Бурштин. Чула про такий камінь?
— Звісно, так. Його стародавні греки ще електроном називали. Та тільки що ти у темряві побачиш?
— Чи ти забула, що я Громовиця? А у Громовиць зір особливий. Зачекай-но трохи… Ось, маю щось гарненьке.
Інга почула плюскіт, і за мить у її долоню ліг шерхкий камінчик, що чомусь здавався теплим на дотик.
— Його треба відшліфувати й відполірувати, тоді він буде дуже гарним, — порадила Громовиця.
— Дякую, — сказала Інга втішено і піднялася над хмарами, щоб зорієнтуватися, куди летіти.
За кілька хвилин грозовий фронт лишився далеко позаду, а попереду відкрився простір бездонного неба.
Уже лежачи у ліжку, Інга погладжувала теплий камінчик і згадувала про незвичайне Балтійське море.
Вона подумки дякувала яблуні за дивовижні пахощі, які подарували їй зустріч із морем.
Проте дива сьогодні ще не скінчилися. Зненацька Інга відчула на обличчі легенький порух повітря.
— Хто тут? — стрепенулася дівчинка.
— Не лякайся, це я, — озвався з темряви приємний голос.
— Хто «я»?
— Я, працівниця Департаменту Весняних Ароматів Глобальної Служби Щастя Блу Таріка.
— Якої служби? — ніяк не могла второпати Інга.
— Служби Щастя, — підтвердив голос.
— А що, є така служба? То ви, може, і з Громовицями знайомі?
— Аякже, знайома…
— Стривайте, але ж я вас не бачу!
— А тобі це неодмінно треба? — спитав не дуже вдоволений голос.
— Та якось незвично говорити з невидимкою, — знизала плечима дівчинка.
— Добре, зараз я покажуся, — пообіцяв голос.
За кілька секунд напівтемрява за вікном неначе заворушилася, взялася ледь помітними іскорками, що почали збільшуватися в розмірах, доки стали схожими на світлячків. Вони покружляли ще трохи, вималювавши у просторі перед вікном силует людини, потім несподівано згасли, але явлена постать здавалася зараз цілком матеріальною.
— Тепер задоволена? — спитала Блу Таріка. — Я виконую доручення нашого начальства. Ось візьми. Це дарунок від нашого Департаменту.
— За що?
— Причина одна, але дуже поважна. Ти сьогодні літала, вдихнувши аромат яблуневого цвіту, ти була щасливою. Саме за це наш Департамент і вирішив тебе преміювати.
— І що це? — Інга взяла до рук чудернацьку пласку пляшечку, відкоркувала її і понюхала. — Пахне яблуневим цвітом!
— Ясна річ, — усміхнулася Блу. — Це тобі знадобиться, коли яблуні відцвітуть.