— Для чого знадобиться? — перепитала спантеличена дівчинка.
— Щоб літати, — відповіла Блу. — Я бачу, що ти нічого не розумієш.
— Анічогісінько, — підтвердила Інга.
— Глобальна Служба Щастя існує на Землі дуже давно. Вона має десятки департаментів, а наш — один із найважливіших. ГСЩ стежить за тим, щоб рівень щастя на планеті не падав нижче певної критичної позначки. Я тобі всього пояснювати не буду, бо це дуже довго, та й тобі, мабуть, нецікаво, тільки скажу, що наш Департамент відстежує людей, які бувають щасливими від аромату весняних квітів.
— Стривайте, але хіба є на світі людина, яка не ставала б хоч трохи щасливішою від запаху фіалок чи аличевого цвіту! — Інга не зовсім чемно перебила співрозмовницю. — Ви їм теж даруєте такі пляшечки?
— О-о, тут не все так просто. У нашому Департаменті є спеціальна шкала інтенсивності щастя. Дванадцятибальна. Ми даруємо такі пляшечки тільки тим людям, які у своїх відчуттях досягли дев’ятибального щастя. Тобто такого щастя, коли людина стає невагомою і може літати.
— Але ж я думала, що лечу завдяки грозовому вихору! — сказала Інга.
— Скромність — гарна риса, — задоволено мовила Блу. — Але річ у тім, що ми спостерігаємо за тобою вже не один рік. Тільки минулої весни наші спостерігачі фіксували у тебе три восьмибальні спалахи щастя і добрий десяток семибальних. Та й наші колеги з ДЛА розповідали про дівчинку, яка стабільно дає восьмибальне щастя від пахощів жасмину.
— ДЛА — це Департамент Літніх Ароматів? — здогадалася Інга.
— Так.
— То виходить, що є ще Департаменти Осінніх і Зимових Ароматів?
— Є, — підтвердила Блу. — Ну, все. Доручення я виконала, час повертатися. Служба, сама розумієш.
Блу почала танути у повітрі, розсипаючись блискітками.
— Стривайте! — раптом згадала щось Інга. — А я можу дати понюхати це своїй подружці?
— Ім’я подруги?
— Іра Юргеля.
Блу дістала звідкись прозорий записничок, у якому літери світилися зеленуватими вогниками, і хвилину чи дві щось шукала у ньому.
— Можеш, — кивнула Блу, цілком задоволена пошуками. — Департамент Снів кілька разів фіксував у неї спалахи щастя на десять балів.
— То вона теж літала?
— Так, але тільки уві сні, — усміхнулася Блу Таріка. — Прощавай!
— Дякую вам, — сказала Інга. — Дуже-дуже.
— Прошу, — мовила Блу й остаточно розчинилась у просторі.
Розділ 7
Кіножурнал
Що не кажіть, а травень таки найкращий місяць у році. Він хоч і бідний на вітаміни, проте дуже багатий на невимовно прекрасні весняні дні. У травні панує якась особлива атмосфера казковості й окриленості, і думки про вічність і безмежжя сповнені романтики та мрій.
У понеділок Інга хоч і зустрілася з колишніми членами команди Гуфі, але всі без винятку хлопці намагалися уникати її прямих поглядів. Лише горе-ватажок наважувався дивитися на неї, не приховуючи своєї люті. Єхидства вже не було. Ніхто з колишніх дотепників не вправлявся у побудові образливих словесних конструкцій, ніхто не намагався зачепити, штовхнути, смикнути за волосся. Інга, звісно ж, відчувала оте невидиме напруження, що позбавляло хлопчаків відчуття тріумфу і боляче било по неправильно сформованому почуттю власної гідності, але не надавала цьому особливого значення, бо була щаслива. Травневі клопоти забирали стільки часу і сили, що думати про якогось дурня було б непрощенною витратою енергії.
Після шостого уроку Інгу перестрів у коридорі вчитель історії Артем Денисович.
— Ти не могла б сьогодні лишитися на півгодини?
— А що таке?
— Ми тут з восьмим «В» хочемо сюжет для кіножурналу знімати. То я оце артистів по школі збираю.
— Кіножурнал? Це як «Єралаш»?
— Ну, щось таке. То ти залишишся?
— І яку ж ви мені роль запропонуєте?
— На місці розберемося.
— Гаразд, — погодилася Інга і пішла за Артемом Денисовичем.
У восьмому «В» гамір стояв неймовірний, хоча зібралося там лише восьмеро учнів.
— Хвилинку уваги! — перекрикнув галасунів Артем Денисович. — Знімаємо «Кастинг»! Слова всі пам’ятаєте?.. От і добре.
— А в що ми одягнемося? — подала голос Марта Хархан. — Не пасує у шкільній формі вчителів зображати.
— Василю, — звернувся Артем Денисович до одного з восьмикласників, — побіжи до Нонни Тадеївни. Скажи, що ми зараз прийдемо, хай підшукає якісь костюми.
Василько Ткач, жвавий балакучий хлопчисько, побіг до педагога-організатора, а знімальна група якось несподівано притихла. Правда, тиша ця тривала щонайбільше секунду, бо у когось задзвонив мобільник. Артем Денисович невдоволено поморщився.