— Заходьте, заходьте! А де решта?
— Хлопці на майданчику у футбол грають, — пояснила маленька чорнява дівчинка.
— Беріть номерки й сідайте, — сказала Інга.
Минула перерва. Дітлахи потроху сходилися, але на початок сьомого уроку їх було не більше двадцяти. Інга зітхнула і почала пояснювати умови аукціону. А потім розпочалися торги. Вже за п’ять хвилин Інга так розохотилася, що грюкала сувенірним дерев’яним молоточком по трибуні не гірше за коваля, а голос її було чути аж на перший поверх. А коли на столі перед трибуною зазолотилася жменя копійок, і купка одно- та двогривневих папірців вже не піддавалася позірному обліку, до зали несміливо зайшло ще шестеро дітей. Торги тривали.
До кінця сьомого уроку діти розбіглися по домівках, а Інга лишилася сама з купкою грошей.
Закинувши непродані речі і молоточок у торбину, взялася рахувати прибуток. Паперових грошей було аж двадцять дев’ять гривень. Дрібні, яких назбиралося більше дванадцяти гривень, Інга віднесла до директорової секретарки Мирослави Миколаївни, яка із задоволенням обміняла копійки на паперові гроші, бо її родичі тримали аптеку, а там, як відомо, копійки — постійна проблема.
Інга дочекалася Іру, і вони разом пішли додому.
— Рушаємо до Вікторії Михайлівни, — задоволено мовила Інга.
— Думаєш, вона вже вдома? — засумнівалася Іра, але Інга не звернула на це уваги, бо сумніви були звичним психічним станом її подружки.
— Ходімо, чого ти боїшся?..
Їхня класна керівничка жила неподалік від школи, тому до неї було майже по дорозі. Вчителька здивувалася візитеркам, але, судячи з усього, була втішена, бо й досі залишалося кілька вільних місць, а їхати планували вже зовсім скоро.
Тепер дівчата могли спокійно готуватися до поїздки, що обіцяла бути надзвичайно захопливою, адже ні Ірі, ні Інзі у Карпатах ще не доводилося бувати. Про ці чудові гори, а дівчатка чомусь вірили, що вони неодмінно мають бути чудовими, і навіть чарівними, вони знали небагато. Дехто з однокласників там уже бував зі своїми батьками, але нічого путнього розповісти не міг: більше говорили про якісь базари, сувеніри, канатну дорогу і лижні бази. А про річки й дерева, про те, які гори увечері і який там дощ, ніхто нічого не знав.
Тиждень збіг швидко. Інга звечора у п’ятницю спакувала найпотрібніші речі в рюкзак, тож на ранок руки у неї були вільні, і вона допомогла Ірі нести її амуніцію.
— І чого ти туди наскладала? — спитала, зупинившись і відсапуючись, Інга.
— Ковдра, подушка, тепла куртка, взуття запасне, а тут, — Іра поплескала по величенькій сумці, — харчі.
— Можна подумати, що ми на цілий тиждень їдемо.
Травневий ранок був ясний і свіжий. Сонце вже зійшло, хоча не було ще й шостої. Дівчатка прийшли за двадцять хвилин до визначеного часу, але в автобусі вже сиділо не менше десятка їхніх однокласників. Вікторія Михайлівна гомоніла про щось із водієм. Тим часом під’їжджали машини і вивантажували пакунки навряд чи менші, аніж Ірині. Інга, діставши зі свого рюкзака торбинку з бутербродами, запхнула його під сидіння. Вона домовилася з Ірою, що сидітиме біля вікна до Карпат, а Іра — на зворотному шляху.
За п’ять хвилин до призначеного часу з’явилися решта вчителів: Артем Денисович, Інара Фархадівна, Олена Станіславівна і Нонна Тадеївна. Тим часом Вікторія Михайлівна зачитала список усіх екскурсантів. Яким же було Інжине здивування, коли вона почула раптом Крілеве прізвище.
— Гуфі теж з нами їде?! — не могла повірити Іра. — А це ж яким дивом він тут опинився?
— Не знаю, — здвигнула плечима Інга, у якої вмить зіпсувався настрій.
Олена Станіславівна про щось перемовилася з Вікторією Михайлівною, і повторну перекличку не робили, очікуючи на Гуфі. Водій, дядько Ігор, якого Інга добре знала, бо вони сусідили на дачі, починав нервувати, але вдіяти нічого не міг.
Нарешті, коли годинникові стрілки вже показували шосту тридцять, Гуфі зволив з’явитися. У проході намалювалась його нахабна пика і попливла до Інги. Він сів якраз перед дівчатами, екіпірований аудіоплеєром, пачкою чіпсів, пляшкою «Фанти» і фотоапаратом.
— Здорові були, дурепи, — процідив упівголоса Гуфі, обернувшись до дівчат.