— Привіт, психіатрова радосте, — у тон йому мовила Інга, від чого настрій і в неї, і в її подружки значно поліпшився.
— Кажете, гроші у дітей на поїздку видурювали? — зневажливо кинув Інжин ворог, щоб дошкулити якнайболячіше.
— А тобі що до того?! — спаленіла Іра.
— Нічого. Просто лохи платять, а мудрі люди їдуть «на шару».
— Що ти хочеш цим сказати?
— Як маєш мізки, то здогадаєшся, — буркнув Гуфі й увімкнув плеєр.
Остання фраза, мовлена з такою підкресленою зневагою, могла означати тільки те, що Миколка грошей на екскурсію не здавав. Але Інзі не хотілося зараз про це думати — дорога до казкових Карпат починається!
Автобус рушив. За вікном попливли знайомі до гіллячки дерева на узбіччях, але вже за півгодини, коли їхній дім на колесах повернув на незнайому трасу, вони поступилися місцем чужим деревам і кущам, тож Інга прикипіла до вікна і вже не зводила очей з нових краєвидів.
Тим часом Гуфі вирішив порозважатися. Він знову обернувся до Інги, підморгнув їй і сказав щось не вельми зрозуміле:
— Як їдеться, шльондро?
Інга відреагувала на дурнувату фразу миттєво — в автобусі пролунав дзвінкий виляск. Гуфі, діставши по пиці, оторопів. Такої реакції він аж ніяк не сподівався. Однак врешті-решт злість взяла гору над здивуванням, і хлопець просичав:
— Додому ти не повернешся!..
— Що там таке? — озирнулася на гамір Вікторія Михайлівна. — Ану вгамуйтеся!
Проте на зауваження вчительки мало хто звертав увагу, всі були зайняті собою: шаруділи обгортками цукерок і жуйок, пили газовану воду і перекрикували одне одного.
Дорогою дядько Ігор кілька разів зупиняв автобус, гніваючись на виробників чіпсів та сухариків чи не більше, ніж на споживачів їхньої продукції, що вилітали кулею у кущі і вигляд мали не надто бадьорий. Врешті-решт чотиригодинний автомарафон скінчився — і на обрії окреслилися силуети гір. З кожним кілометром вони все більше матеріалізувались, чіткішали і важчали. Частина дітей захоплено дивилась у вікно, але більшість тільки кинула байдужий погляд на синю імлисту стіну і повернулася до своїх справ.
Екскурсії — штука втомлива, хто б там що не казав. На під’їзді до Карпат дядько Ігор востаннє зупинив автобус, заїхавши на галявину біля узбіччя, щоб усі могли поснідати і розім’ятися. А за півгодини автобус помчав далі. Здавалося, що він їде по рівнині, хоча вигляд хат і огорож при дворах вказував на те, що вони піднімаються — сторона фундаменту по ходу автобуса була немовби втоплена у землю. Інга розуміла, що будівельники не могли помилитися, бо ж мали спеціальні інструменти, тому було ясно, що дорога йде вгору. Та й автобусний двигун працював натужно, хіба б він так гудів на рівній дорозі?
Невдовзі автобус опинився поміж гір, заглиблюючись усе далі й далі у казкову країну Карпатію. Ось проїхали Яремче і, не зупиняючись, повернули до Ворохти.
— Діти, зараз ми підемо на канатну дорогу, — сказала Вікторія Михайлівна. — Хто боїться висоти, лишається з Нонною Тадеївною і чекає на нас біля автобуса. Можете сходити по сувеніри. Тільки будьте обережні. Ми повернемось за дві години.
З тридцяти осіб на канатну дорогу пішло дев’ятнадцятеро учнів і троє вчителів. До станції канатки вів доволі крутий підйом вузькою вуличкою, що починалася за мостом. Видовище було справді казковим: оберталося величезне колесо, накручуючи на себе масивний трос із закріпленими на ньому сидіннями; люди-мурашки, немов підвішені на тонесеньких стеблинках, піднімалися кудись у глухі гори; а сама станція нагадувала радше казковий будинок, у якому живуть заклопотані чарівники, що вдень і вночі дбають про величезне колесо і сталеві канати.
Перед посадкою у крісла дівчатка захвилювалися. Ні, страху не було, просто не хотілося зробити щось не так, даючи привід суворим дядькам, що відповідають за страховку, осудливо похитати головами. Від надмірного хвилювання Іра і справді так бухнулася на лавку, що аж розгойдала сидіння. Ось під ногами зникла опора, ось земля почала віддалятися, а внизу попливли верхівки ялин і срібляста змійка річки…
— Клас! — Іра сяяла від щастя. — Я лечу!..
— Ага, летиш, тільки дуже повільно, — усміхнулася Інга, яка чудово знала ні з чим не зрівнянне відчуття польоту без будь-якої опори. — Гарно.
На щастя, підвісні сидіння були далеченько одне від одного, тож нахабна Гуфіна мармиза не могла зіпсувати гірського краєвиду.
Повільний політ канатною дорогою хоч і тривав двадцять хвилин, але промайнув, як одна мить. Зістрибнувши на дерев’яний поміст горішнього майданчика, подружки піднялися на гору і довго стояли, заворожено оглядаючи околиці, над якими височіли далекі вершини Говерли і Петроса.