— Це не проблема, якщо метеор великий за розміром. Передові загони стратосферників спалюють їх високотемпературним вогнем, але вони не встигають знищити десантний корабель, якщо швидкість його сягає понад ЗО кілометрів за секунду, а маса перевищує 200–300 грамів, — пояснила Громовиця.
— Ти хочеш сказати, що ці суперагенти проникають в тил, і їх тут ніхто не відловлює?
— Намагаються зловити. Для цього створено спеціальні загони — патрульні Неба. От тільки діють вони не надто ефективно.
— Чому?
— А тому, що на поверхні землі дуже кепсько почуваються — забагато лихої енергії.
— І їх можна побачити? — спитала Інга.
— Іноді можна, — сказала Денна Громовиця. — Вони допомагають людям уникнути біди. Так от, коли хтось із Космотуменових суперагентів зумів у людину вселитися, то патрульні вже нічим не допоможуть. І це саме той випадок. Схоже, хлопчисько недарма тут лишився, він знав напевне, що десантний корабель прилетить саме сюди.
— Я зможу знищити їх своїм луком?
— У тому то й біда, що не зможеш, — зітхнула Денна Громовиця.
— А що ж тоді робити?
— Скажу, якщо ти візьмешся за цю невдячну роботу.
— Ти сьогодні говориш якось дуже загадково, — розхвилювалася Інга. — То є зброя проти них чи ні?
— Звісна річ, але, на жаль, стріл я тобі не зможу дати. Мої стріли годяться тільки для пересічних примар, а для спеціально навчених головорізів вони не страшніші за голки. Тут потрібні зовсім інші стріли.
— Які? Де їх узяти? Думай швидше, бо Гуфі вже, напевно, хліб-сіль своїм новим окупантам підніс.
— Не поспішай. Зараз поспіх уже не має значення. Тож якщо ти готова, я тебе заведу в потрібне місце, — пообіцяла Громовиця.
— Я готова. Показуй дорогу, — рішуче мовила Інга, і Громовиця полетіла на південний схід.
Розділ 9
Стріли майстра Хмарника
— Усі люди на світі для космічної і підземної нечисті — потенційні жертви. Якщо ти любиш гроші і не бажаєш із ними розлучатися, то це означає тільки одне: у тебе вселився солдат із війська Тартарегії. Якщо ти страждаєш на манію величі, то не інакше як хтось із Космотуменових посіпак заволодів твоєю свідомістю.
Дорогою Громовиця розповіла Інзі, як прориваються на землю Космотуменові і Тартарегіїні солдати. Перші прилітають на метеорах, другі — на кам’яних уламках, що викидаються з жерла діючого вулкана. Вся ота нечисть заважає людям добре жити і неабияк їх мучить. Знищити ж загарбників людської свідомості можна особливими стрілами, зробленими майстром Хмарником.
— Його корабель недалеко звідси, — гукнула Громовиця, перекрикуючи свист вітру.
І справді, за якихось десять хвилин із-за хмарної пелени вигулькнув доволі великий корабель, за вітрила якому правили білі купчасті хмари. Громовиця без зайвих церемоній влетіла на палубу і загукала:
— Майстре Хмарнику! Де ви?!
— Та тут я, тут! Чого ти так кричиш, Громовице? Що, знову якась погань прилетіла? — вийшовши зі своєї каюти, озвався господар корабля, якого Денна Громовиця назвала Хмарником. Інга зачудовано розглядала сивого дідуся у сліпучо-білому полотняному одязі, у крислатому брилі з небаченої білої соломи, ще й озброєного здоровецькою люлькою, що більше нагадувала важку довбню.
— Ви вгадали. І тому нам потрібні стріли.
— Кому це «нам»? — зацікавлено перепитав Хмарник, пильно придивляючись до Інги. — Оцьому дівчиськові?
— Добрий день, — не забула привітатися з господарем Інга, хай навіть той і скептично поставився до її можливостей. — Вас щось дивує, дідусю?
— Е-е, дитинко, мене у цьому світі вже більше нічого не дивує, окрім хіба що моїх хмар, — несподівано подобрішав Хмарник і задимів люлькою.
Інга, яка просто ненавиділа цигарковий дим, поморщилася, але вже за мить зрозуміла, що люлька майстра Хмарника особлива. Вона зовсім не тхнула паленим тютюном, а пахла чимось надзвичайно приємним.
— Що, запаху не впізнаєш? — неабияк розвеселився господар корабля. — І не впізнаєш, бо так тільки хмари пахнуть!
— Хмари?.. А й справді. Вони ж повинні пахнути, бо ядра конденсації бувають іноді неймовірно пахучими. — Дуже швидко Інжине здивування поступилося місцем розумінню. — Пилок, часточки прілого листя, солі з океанів — хіба ж воно може не пахнути?
— Ви тільки на неї погляньте, яка мудра, — тепер майстер Хмарник щиро дивувався. — Скажи ще, що ти мої хмари розрізняєш?
— Легко, — усміхнулася дівчинка.
— Ну, я в це не повірю, доки сам не переконаюся…
— Майстре Хмарнику, я мушу вас залишити, — втрутилась у розмову Денна Громовиця. — Ви дасте Інзі стріли? Бо чує моя душа, що на землю прорвалася якась дуже велика погань.