— Коли я тебе підводив, Громовице? Дам я стріли, дам. Можеш цим не перейматися. Як не маєш часу, то біжи, а я тут з мудрою дитиною слівцем перекинуся.
Громовиця потиснула Інжину лівицю і швидко зникла у хмарному лабіринті.
— Ага, то про що це ми з тобою балакали?.. — почав свою мову Хмарник, хоча Інга чудово розуміла, що старий майстер склерозом аж ніяк не страждає. — Оце я зараз хмаринку випущу, а ти вгадай, яка вона.
З величезної люльки стало снуватися біле довге пасмо, зіткане з міріадів ледь видимих льодяних кристаликів. Хмаринка почала підніматися все вище і вище, доки не загубилася на тлі сірої пелени, що вкривала майже все небо від обрію до обрію.
— Периста хмарка. Що тут мудрувати? — відповіла Інга. — Ви щось складніше загадайте.
— Складнішого хочеш? Загадаю, загадаю… — Майстер Хмарник звично потягнувся рукою під лавку, де у нього лежало кілька загадкових для стороннього ока мішечків. Він щось видобув з одного, і вже за секунду з його люльки повалили такі густі клуби, що Інзі стало страшно.
Величезна хмара заклубочилась у височінь, схожа на потужний сповільнений вибух. Хмара росла кілька хвилин, аж доки висотні вітри почали куйовдити її верхівку.
— Поглянути зблизька хочеш? — запропонував майстер Хмарник. — Якщо, звісно, вітру не боїшся.
— Вперед! — Інга тієї ж миті злетіла над палубою корабля.
— Та куди ти?! А корабель мій для чого? — гукнув Хмарник своїй співрозмовниці. — Та й відповідати кому будеш? Вітрам?
Інга сіла на лавку поруч з майстром Хмарником і відчула, як неповороткий на вигляд корабель шугонув угору швидше ластівки. А там було на що подивитися: грозовий фронт котився на гори з північного заходу; гірські вершини немовби роздирали сіре шумовиння хмар, оголюючи на короткий час окремі ділянки лісу; висотні вітри розрівнювали поверхню вертикальної купчастої хмари, ніби розчісуючи її і підстригаючи, від чого перисті пасма летіли у безвість, поволі втрачаючи форму.
— А що то таке? — спитав Хмарник, тицяючи люлькою у своє причесане вітром творіння.
— Купчаста. Вертикального розвитку. Досягає висоти сім кілометрів.
— А в тропіках?
— У тропіках тепліше, то дістатися й вище може.
— Невже цього у школі вчать?
— Хто хоче, той вчить, а хто не хоче… Ура!!! — вигукнула дівчинка, коли Хмарник несподівано кинув свій корабель униз.
— Злякалася? — з надією у голосі запитав Хмарник.
— Ага! — кивнула Інга сміючись. — Все життя так лякалася б!
— Ти… це… про стрілу не забула?
— Про стрілу? А ви що, мені тільки одну дасте?
— А ти ж скільки хотіла?
— Ну, хоча б з десяток.
— Дам одну, бо то одномісний корабель був.
— А ви звідки знаєте?
— Надивився я на тих Космотуменових суперагентів донесхочу. І всі кораблі їхні напам’ять вивчив, — зітхнув майстер Хмарник. — На цьому один прилетів, я точно знаю, то й одну стрілу дам. Ти не думай, що я скнара, просто ті стріли особливі.
— І чим же вони такі особливі?
— Зараз покажу, — пообіцяв Хмарник і відчинив двері своєї каюти. — Заходь.
Всередині хмарний корабель виглядав зовсім інакше, аніж зовні: стіни тут були дерев’яні, меблі теж. Схоже, що майстер Хмарник жив у цьому кораблі, бо посередині каюти стояв робочий стіл, а за ним височіло ліжко. Попід стінами розташувалися шафи, в одній із яких господар тримав свої чарівні стріли.
— Ось вони, — похвалився Хмарник, відчиняючи дверцята найбільшої шафи.
Інга побачила рівненькі полички, на яких стояло із півсотні стріл. Усі вони трішечки відрізнялися одна від одної формою наконечника, оперенням і навіть товщиною. Господар каюти довго розглядав своє багатство, щось мугикав собі під ніс, доки нарешті вибрав одну стрілу.
— Ось ця годиться.
Інзі кортіло сказати, що майстер надто вже трясеться над своїми стрілами, але вона стримувалася, відчуваючи, що цьому є пояснення.
— Щоб ти собі знала, на кожну стрілу я витратив не менше десяти років.
— Ого! А чого ж так довго ви їх робили? — здивувалася Інга.
— А тому, що швидше не виходить, бо у серцевині стріли майже чотири тисячі пилинок з квітів п’яти континентів. Оце з місяць тому почав ще одну стрілу. — Хмарник дістав з шафи довгасту коробочку, на дні якої лежав крихітний шматочок наконечника крижаної стріли.
— Господи! Вона ще й крижана? І як же я її зберігатиму?
— Зберігати — не проблема. Проблема — ціль для неї знайти, — зітхнув Хмарник. — Космотуменові суперагенти дуже хитрі й підступні. Та ще й заразні, дідько б їх забрав!