Коли ти лежиш у ліжку і бачиш гарні сни про те, як літаєш без крил, не докладаючи жодних зусиль, то таке видається цілком природним, от тільки Інга не спала! Що не кажіть, але отримати зовсім несподівано такий фантастичний подарунок невідомо від кого інакше як дивом не назвеш. На щастя, Інга ще не була дорослою, тому особливо й не злякалася, вона просто втішилася й одразу ж вирішила випробувати своє вміння.
«То, напевно, грозовий вихор. Який же він класний! Дивно, чому я раніше не здогадалася його покликати? Адже під час грози мені завжди щось лоскотало пальці», — подумала дівчинка, немовби йшлося про звичні речі.
Таємничий енерговихор стрімко закрутився в Інжиному тілі і підняв її над ліжком ще вище. «Хочу надвір!» — подумки скомандувала дівчинка вихорові, і той слухняно й обережно поніс її крізь прочинене вікно у гущавину сливової крони. Але тут вихор пригальмував, ніби вагаючись, куди має летіти далі. Інзі важко було впоратися з лавиною нових вражень від фантастичного польоту у стані невагомості, тому затримка її анітрохи не бентежила. Ба більше, дівчинка її не помітила, вона просто насолоджувалася відчуттям дива.
У часі та просторі царювала травнева ніч. Навала швидких і важких дощових крапель уже спочивала на землі, слабкі пориви вітру натикалися на свіжозелені кленові крони і, пововтузившись трохи, затихали. Грозовий фронт котився на північний схід.
Вихор, який жив зараз в Інжиному тілі, невпинно гудів, закликаючи свою господиню скоріше прийняти рішення про напрямок польоту.
— Куди я маю летіти? — спитала дівчинка, усвідомивши нарешті, що висить ніби на невидимих шворках у кроні сливи, яка росла під вікном.
«До Громовиці Ночі», — відповів вихор, але не словами, а думкою, що здалася дівчинці її власною.
Інга обережно розсунула сливове гілляччя і подумки наказала собі підніматися. Відчуття, яке вона десятки разів переживала уві сні, не зникало наяву. Призвичаївшись до нього, дівчинка наказала собі піднятися над хмари.
Політ крізь темряву нічного неба був коротким. І раптом Інга несподівано для себе опинилась у дивовижному світі: над головою крізь тонке плетиво хмар блимали вогники далеких зірок; високо в небі, загорнувшись в осяйний серпанок, повільно просувався до обрію щербатий місяць; а внизу клубочилися обважнілі грозові хмари, що нагадували великі копиці сіна. Коли зсередини їх підсвічували блискавиці, видовище було просто фантастичним. Над цим юрмищем походжала красуня Громовиця. Сумніватися, що то саме вона, не доводилося, бо хто ж іще окрім неї міг блукати небом цієї пори? Вона була вбрана в широкі штани кольору літнього вечірнього неба і безрукавку, схожу на коротку сукню, з довгими розрізами з боків. Попелясте волосся Громовиці Ночі, зібране у важкий пишний вузол, прикривало шию.
Зауваживши гостю, Громовиця свиснула — і на її поклик миттєво з’явився вогнегривий кінь.
— Привіт, Інго, — усміхнулася красуня, під’їжджаючи до дівчинки.
— Привіт, — мовила Інга, відчуваючи, що її спокій в одну мить змінився страшенним хвилюванням. Краса Нічної Громовиці так заворожувала, що на якийсь час логічно було б навіть втратити дар мови, а дурнувато-спантеличений вигляд у цій ситуації сприймався надзвичайно природно. Сині-сині волошкові очі (такі тепер не часто побачиш) неначе гіпнотизували, і якби не добра усмішка на повненьких Громовициних вустах, Інга подумала б, що красуня вимагає від неї звіту за прожиті роки. А звітувати ой як не хотілося, бо кому ж цікаво слухати про всі ті минулі бешкети, сутички з батьками і бабусею, різноманітні шкільні пригоди?
Оговталася Інга швидко. Вона уважно роздивилася довгасте і ледь вилицювате обличчя Нічної Громовиці, шукаючи певну схожість між нею та бібліотекаркою з дитячої районної бібліотеки. О, то була вельми цікава історія. Хоча Інга любила читати змалку, в бібліотеку вона записалася лише у другому класі. Записувала її туди справжня королева. Так-так, саме королева, бо хіба може бути простою людиною така вродлива жінка та ще й з таким приємним оксамитовим голосом? І хоча корони на її голові Інга тоді не помітила, упевненість в тому, що то була таки справжня королева, залишилася й досі. Під теплим поглядом гарних і розумних очей відвідувачі бібліотеки ставали чемними і вихованими. І навіть відомі розбишаки, переступивши поріг королівства книжок, згадували про добрі манери, вітались і дякували, говорили нормальними голосами і геть не помічали дівчат — своїх одвічних ворогів у боротьбі за місце під сонцем.