— Заразні? — збентежилася Інга. — І я можу заразитися?
— Цього не скажу, бо знаю про тебе тільки те, що ти хмари вивчила і висоти не боїшся, а от що ти за людина — можу хіба що здогадуватися, — стенув плечима Хмарник. — Хоча, по правді сказати, мені ти подобаєшся. Але Громовиці кажуть, що я часом буваю дуже суб’єктивним.
— І чим же може заразити отой Космотуменів суперагент?
— У нього погані всілякої досхочу: бацили заздрості і віруси гніву, вібріони лукавства і палички зневаги, лямблії лінощів і коки обмеженості. Усього й не перелічити. Зараза, щоб ти знала, передається через потиск рук.
— І якщо я заражуся, то… — посумнішала Інга в одну мить.
— То трохи похворієш й одужаєш, — закінчив фразу Хмарник. — Нема чого розкисати. Не ти перша з тим паскудником зустрітися маєш.
— І все-таки я не збагну, для чого все це. Ну, ті прориви на метеорах, висилання агентів? Яка Космотуменові користь від того?
— Все просто: у добрі часи, коли озоновий фронт міцний, прорватися на землю можуть лише окремі Космотуменові посіпаки, такі собі диверсанти. Вони розносять космічну заразу серед людей. Хтось видужує, а в когось хвороба переходить у хронічну форму. У тіла тих людей Космотуменові суперагенти і вселяються, щоб врятуватися від патрульних Неба. Ті, що вселилися, заражають інших — так Космотуменові сили зростають. А простих агентів патрульні нищать.
— То виходить, що моя допомога нікому не була потрібна? — Інга засмутилася.
— Е ні, — похитав головою Хмарник. — Без тебе нам би було непереливки. Ти ж пам’ятаєш Ворота Підземного Вогню? Тоді сприятливіших для прориву умов Космотуменові годі було й сподіватися. Таке хіба що раз на кілька тисяч років буває.
— А якби замість звичайних примар тоді прилетіли оті хвалені суперагенти?
— Думаєш, їх так багато? Ні, Космотумен свою гвардію береже. І коли вже посилає їх, то майже стовідсотково вірить в успіх. Тоді, виходить, не дуже вірив. Один суперагент, до речі, може заразити п’ятьох-шістьох людей, не більше. Коли збереться тієї погані трохи більше, тоді вони мобілізують збирачів страху, а вже ті підривають страхоміни, щоб прорвати фронт. Колись їм це гарно вдалося. Але то було дуже давно — 65 мільйонів років тому.
— Це тоді динозаври загинули? — здогадалася Інга. — Не може бути!
— Ще й як може, — зітхнув Хмарник. — Я ті часи добре пам’ятаю. Про квітковий пилок можна було тільки мріяти, доводилося тоді хмари з вулканічної пилюки робити.
— Зрозуміло, — кивнула Інга. — Отже, Гуфі заразився космічною болячкою ще тоді у школі. Але як він дізнався, де має зустрітися з тим суперагентом?
— Думаю, що йому хтось із шепотинців підказав, — наморщив лоба Хмарник. — Деякі з них Космотуменові симпатизують.
В Інги голова йшла обертом від почутого. Вона й так за останній тиждень дізналася про існування Громовиць і Громів, Грозовика, Тартарегії, Хмарника, озонових солдатів, сумніваторів, Глобальної Служби Щастя з її численними департаментами, а тут, виявляється, є ще якісь шепотинці. Десь у глибині душі дівчинка відчувала, що тих не видимих для людини таємничих істот є набагато більше і що її шляхи з ними у майбутньому ще не раз перетнуться.
— До речі, за хвилину до приземлення десантного корабля на південному схилі стався потужний вибух страхоміни. Вони для звичайної людини не видимі, проте всі їх відчувають, — ошелешив Хмарник свою співрозмовницю свіжою інформацією. — Гадаю, що то ваш Гуфі її підірвав.
— Стривайте, якщо страхоміна невидима, то як він міг її підірвати? — здивувалася Інга.
— Той твій Гуфі у руках щось мав?
— Плеєр. Такий пристрій, щоб музику слухати.
— Знаю я про такі пристрої. То, певно, йому Космотуменова агентура підкинула страхоміну під виглядом плеєра. Вибух дезорієнтував патрульних, вони втратили час, а суперагент і вселився. Все зрозуміло, — зітхнув Хмарник. — Буде з ним тепер мороки.
— Гаразд, — заквапилася раптом Інга. — Мені час повертатися, а то вчителі сваритимуть. Дякую за все… Як же мені ту стрілу нести? От якби вона хоча б на олівець була схожа, то жодних проблем, а тут…
— Господи, які ж все-таки забудькуваті ці сучасні діти! Стрілу взяла, а що з нею робити, не спитала, — похитав головою Хмарник. — Лід, з якого стріла зроблена, не тане навіть при сорока градусах тепла! І не ламається вона!.. — кинув Хмарник навздогін дівчинці, яка швидко мчала вниз.
Перша хвиля дощу вже проминула Говерлу, вимочивши всіх непередбачливих туристів до нитки. Підопічні ж Вікторії Михайлівни та Артема Денисовича почувалися у своїх дощовиках цілком комфортно.