— Де ми? — Треба було бачити круглі від жаху Ірині очі. — Як я тут опинилася?
— Гуфі знає, — відповіла Інга якомога спокійніше. — Ходімо до школи.
— Я, напевно, знову ходила уві сні, — припустила Іра.
— Сама б ти сюди не зайшла, — усміхнулася Інга. — І досить себе карати.
Від перекату до школи було більше трьох кілометрів, і це аж ніяк не могло додати доброго настрою ні переляканій Ірі, ні заклопотаній Інзі. Найгіршим же було те, що Гуфі до їхнього повернення встиг підняти на ноги вчителів і розповісти їм свою версію того, що сталося на містку.
— Що це ви собі надумали? Га, дівчата?! — з порога напустилася на подружок Вікторія Михайлівна. — Ви не вдома! Завтра ж зателефоную вашим батькам.
— Для чого? — серйозно запитала Інга, і її запитання виявилося таким несподіваним, що вчителька на кілька секунд втратила дар мови. — Як може поліпшити ситуацію ваш завтрашній дзвінок?
— Так, — перехопив ініціативу Артем Денисович, — розповідайте, що сталося.
— А Гуфі хіба вам не розповів?
— Та що це у вас за звички такі дурні — називати товаришів собачими кличками? — зовсім не до речі спалахнула Олена Станіславівна.
— А Гуфі мені не товариш. І я взагалі здивована його появою в автобусі, бо він похвалявся, що грошей не сплатив. А я не збираюся бути спонсором якогось малохольного недоумка, — Інга пішла у контрнаступ.
— Миколка платив гроші! — спалахнула Олена Станіславівна. — І якщо ти мені не віриш…
— Пробачте, але не вірю. — Ця фраза вирвалася з Інжиних вуст якось несподівано. Дівчинці аж ніяк не хотілося сваритися з учителькою, проте вона була щиро переконана у своїй правоті.
— Інго, вибачся негайно! — наказала Вікторія Михайлівна.
— За що? Ми можемо все з’ясувати тут і зараз. Давайте спитаємо у дядька Ігоря, — запропонувала Інга сторопілій вчительці.
— Нічого ми зараз не будемо з’ясовувати, — поклав край суперечкам Артем Денисович. — Зараз усі йдуть спати, а зранку розберемося.
— Ви її більше слухайте, — несподівано озвався Гуфі. — Вони з Іркою ще звечора з місцевими домовилися про зустріч.
— Це правда?! — вхопилася Олена Станіславівна за недолугу репліку, як за рятувальне коло.
— Правда — що: що існують якісь міфічні місцеві хлопці, які домовлялися з нами? Чи правда, що Гуфі брехун, яких світ не бачив?
— Якщо хочете, то завтра я тих хлопців приведу, — пообіцяв Гуфі. — Я пам’ятаю їх в обличчя.
— Хто б сумнівався, — іронічно зауважила Інга.
— Бачите, до чого призводить легковажність, — завелася Олена Станіславівна. — Хіба ж можна блукати ночами у незнайомій місцевості самим? Та ще й із чужими хлопцями?..
— Олено Станіславівно, якщо Гуфі дурбелик, то це не означає, що всі решта хлопців ідіоти. — Ця Інжина фраза аж ніяк не могла слугувати їй виправдальним аргументом, чим не могли не скористатися вороги.
— Ні, ви подивіться на неї! — сплеснула руками вчителька англійської. — Ти хочеш мені сказати, що ви таки встигли познайомитися з місцевими?
— Ми — ні, а от щодо Гуфі я не впевнена… — Інга не встигла договорити фразу до кінця, бо кімнатою прокотилися хитрі смішки. — Я можу, взагалі-то, довести, що ваш Миколка бреше.
— Ага, доведи, — вищирився Гуфі, але дівчинка виразно відчула, що за оскалом і показною нахабністю ховається страх.
— Можна я це зроблю вранці? А то спати страх як хочеться.
Олена Станіславівна ще довго не могла заспокоїтися, сперечаючись про щось із рештою вчителів. Інга прекрасно розуміла причину такого запалу, адже Крілеві батьки та Олена Станіславівна перебували у дуже милих стосунках, тож захищати сина своїх добрих друзів, навіть незважаючи на його мерзенну поведінку, вчителька вважала за свій святий обов’язок.
До ранку вже нікому так і не вдалося заснути. Учительки до самого світанку перешіптувалися, і лише Артем Денисович смачно сопів у своєму кутку, епізодично зриваючись на хропіння.
Вибралися в дорогу близько дев’ятої. Коли автобус вирулював зі шкільного подвір’я на дорогу, біля школи з’явилися троє місцевих парубків, які заповзялися вимахувати руками, тупо всміхатися і кликати Інгу та Іру. Вони вигукували щось про добре проведений час уночі, що дало привід Олені Станіславівні зміряти осудливим поглядом Інгу з ніг до голови. Зауваживши це, Артем Денисович попросив шофера зупинити автобус на виїзді. Учитель підійшов до хлопців. Ті позадкували, але потім оговталися, бо ж пригадали, що вони місцеві, тож не годиться відступати перед приїжджими, які пробують чи то погрожувати, чи то «вантажити». Їхня розмова тривала недовго, Артем Денисович повернувся цілком нею задоволений і про щось гаряче сперечався з Оленою Станіславівною добрі чверть години.