— Мені одна людина подарувала…
— Тоді я тим більше не можу взяти, — замотав головою Сашко, рішуче повертаючи камінь Інзі.
— Ти такий впертий, немов у травні народився, — зітхнула дівчинка. — А якщо я скажу, що ця людина звеліла той бурштин передати іншій людині за певних обставин?
— Ну… Ні, ти серйозно можеш мені його дати? — все ще не міг повірити Сашко, якого роздирала боротьба між спокусою взяти подарунок і страхом перед наслідками. — Він такий великий. З нього можна зробити два медальйони і ще залишиться. Дякую.
Сашко поклав бурштин до кишені як найбільшу цінність і пішов до свого класу з високо піднятою головою.
Інга не знала, чи той камінь щось змінить і чи допоможе Сашкові протистояти космічній заразі, тому кінця уроків чекала з нетерпінням.
Іра сьогодні була зайнята розмовами з іншими фанатками серіалів про чергову, якусь особливу серію улюбленого фільму-тягучки, тож Інзі довелося самій наглядати за Гуфі. А він і справді потребував пильного нагляду, бо на перервах знову взявся вербувати колишніх компаньйонів.
— Ти чого така задумана? — запитала Іра у подружки, коли вони разом поверталися додому.
— Гуфі знову свою банду збирає, — коротко пояснила Інга.
— А ти знову солдатів покличеш, і вони їм навтикають!
— Якби все було так просто, — зітхнула Інга. — Мені треба порадитися з Громовицями чи майстром Хмарником.
— Але ж сьогодні грози нема, — забідкалася Іра. — Як ти до них потрапиш?
— Яблунька допоможе, — загадково усміхнулася Інга і розповіла Ірі про Македонського.
— Але ж ти й дурна, що бурштин віддала, — похитала Іра головою. — Він йому навіщо?
— Не знаю, але бачила б ти його очі. То були очі щасливої людини.
— Як собі хочеш. Але дивися, щоб потім не шкодувала, — Іра винесла свій «присуд» і вже за мить говорила про щось інше.
У вівторок Інга зіткнулася з командою Гуфі ще до початку уроків. Хляпа, він же Толик Кузь, який раніше у компанії вирізнявся хіба що похмурістю і тупим поглядом, сьогодні почувався зіркою Орфеуму.
— Шо, коза? Доскакалася? — перестрів Інгу ще в коридорі на першому поверсі. — Тут тобі смерть.
— Сам коза, — мовила Інга байдуже і спробувала обминути несподівану ранкову перешкоду на шляху до свого класу, але «перешкода» схопила її за передпліччя і боляче стиснула.
— Нікуди ти не підеш, доки не скажеш чарівне слово…
— «Відчепись, козел?»
— Ну ти в натурі наглієш!.. — Хляпа так шарпонув Інгу за руку, що та ледь не впала, і навис над нею, притискаючи до стіни.
Інга розізлилася не на жарт. Вона не могла вдарити нападника рукою, тому вгатила коліном у живіт, від чого Хляпа зігнувся і замекав. Чекати, доки він отямиться, було не варто, — й Інга чкурнула до свого класу. За хвилину пролунав дзвінок, тож Артем Денисович погнав дев’ятикласників на урок, зірвавши Хляпі акцію помсти.
Проте на перерві Хляпа вже стояв під дверима 7-Б і чемно чекав, поки з класу піде Микола Григорович.
Інга не боялася Хляпи, але зв’язуватися з дурнем зайвий раз не хотілося, тому вона вийшла з класу разом із Миколою Григоровичем. Проте Хляпа знахабнів до того, що вхопив її за руку, незважаючи на присутність директора.
— Що таке, пане Кузь? — насупив брови Микола Григорович.
— Нічого, — злісно буркнув той, але Інжиної руки не випустив.
— Хочете поспілкуватися зі мною у мене в кабінеті? — Микола Григорович грізно навис над Хляпою, але той, хоч і був переляканий, не змінив нахабної поведінки: відпускаючи Інгу, він не стримався і дав їй стусана. — Ану ходи зі мною, поганцю!
Інга не могла оговтатися від несподіванки: Хляпа зважився вдарити її у присутності директора, а це означало, що його хвороба прогресує.
Удар не був надто сильним, але Інга неабияк розсердилася. Хіба ж це вона до Хляпи чіплялася, чи, може, сипала погрозами направо і наліво?
— Так тому придуркові і треба, — мовив хтось за Інжиною спиною.
Дівчинка обернулася і побачила Богеса. Цей рудий хлопчисько з 8-А у команді Гуфі був не на головних ролях, а тому всіляко намагався задобрити старших хлопців. Це саме він «виставляв» усій компанії у ніч прориву Космотуменових примар.
— Відколи це ти у нас порозумнішав? — Інга кинула на несподіваного доброзичливця оцінюючий погляд. — Взагалі-то негарно своїх колишніх товаришів зраджувати.
— А хто зраджує? — підвищив голос Андрійко-Богес. — Вони мене кинули! Вони мене завжди використовували!..
— Чого ж ти тоді з ними водився?
— Не буду я тобі нічого розказувати, — насупився Богес і відійшов до вікна.