В інший час Інга звернула б увагу на дещо перебільшену театральність цього жесту, але сьогодні вона схильна була повірити у щось добре, тож Богесові слова її зачепили.
— Добре, Богесе… — мовила вона примирливо, бо крім того бачила, що у вчорашньому братанні Богес-Копистинець участі не брав.
— Я — Андрій! — спалахнув Богес. — Взяли собі моду людей дурними кличками називати!
— Заради Бога! Які ми чутливі стали. А як два роки Богесом за тими недоумками бігав, то нічого?
Хлопчина раптом якось принишк і замовк. Інзі стало його шкода. А що як і справді у нього прокинулася самоповага?
— Добре, Андрію, я більше не буду, — пообіцяла Інга. — Хочеш, я тобі книжку цікаву дам почитати?
— А що маєш? — пожвавішав Богес. — Я астрономічні люблю.
— Зайдеш до мене після уроків, то виберемо, — сказала Інга, відчуваючи, що робить щось не так, хоча зовні все виглядало цілком умотивованим.
Богес і справді зайшов до Інги після четвертої. Він ахав і охав, побачивши бібліотеку її батьків. Потім сидів у кріслі й уважно вичитував щось із кількох книжок, запропонованих господинею. Інга почувалася незручно, тому побігла на кухню зробити чаю. Там саме чаклувала бабуся.
— Що за гості? — спитала вона в онуки.
— Богес… тобто Андрій Копистинець, — відповіла дівчинка.
— Це, може, той, з Миколової компанії, що тобі проходу не давав?
— Ага. Та тільки він змінився… Я так думаю. Книжками цікавиться.
— А раніше читав щось?
— Навряд. У їхній банді грамотних не шанували.
— Дивно, що він так одразу змінився, — задумливо мовила бабуся, помішуючи борщ.
— Бабусю, але ж ви самі мене вчили, що треба вірити людям, — сказала Інга, розтривожена сумнівами.
— Бачиш, і ти в його щирості сумніваєшся.
— Та просто пригадався той вечір, коли вони понапивалися. Бридке було видовисько, — зітхнула Інга і понесла чай до кімнати.
Богес і далі сидів у кріслі, але Інга зауважила, що завіса із нанизаних на жилку шматочків дерева, яка затуляла прохід до сусідньої кімнати, ледь помітно погойдується. «Людям треба довіряти», — ще раз подумки, немов закляття, повторила дівчинка, подаючи гостеві чашку.
— Дякую. А у тебе є щось про планети Сонячної системи? — спитав Богес, і дівчинці знову на мить здалося, що цікавість його не дуже щира.
— Пошукаємо, — пообіцяла Інга і полізла на крісло, щоб дістатися горішніх полиць.
Отримавши бажану книжку, Богес нарешті пішов додому. Інга, змучена сумнівами і внутрішньою боротьбою, підійшла до вікна. Рипнула хвіртка, і такий чемний досі Андрійко в одну мить змінився невпізнанно: він пожбурив книжку у кущ півонії і побіг вулицею геть. Здавалося, що лівою рукою він притримує щось заховане під сорочкою.
Інга вийшла з хати, підібрала книжку і замислилася. Чого ж він усе-таки приходив? І чи справді він порвав стосунки зі своїми друзяками? Ці два питання мучили однаково, хоча перше додавало більше тривоги. Повернувшись до кімнати, Інга насамперед перевірила, чи на місці Хмарникова стріла. Але вона зникла! Так от для чого Андрій напросився у гості, так от для чого корчив із себе героя, в душі якого прокинулася гідність! Ну стривай же, поганцю!
Інга вискочила з хати як ошпарена. Вона сіла на велосипед і вже за п’ять хвилин стукала у двері хати Копистинців. Відчинила Богесова матінка, пихата дамочка з бантом-метеликом у волоссі.
— Добрий день, — привіталася Інга. — Андрій вдома?
— Ні, він ще у школі.
— Уроки закінчуються за п’ять третя.
— Андрійко ходить на гурток юних натуралістів, — поважно мовила матуся, і в її голосі навіть тупак зміг би вловити нотки зневаги.
— А гурток художнього вишивання він уже кинув чи успішно закінчив?
— Що ти собі дозволяєш?! — підвищила голос господиня. — І куди тільки батьки дивляться?
— До побачення! — сказала Інга. — І передайте тому брехунові, хай до школи краще не з’являється.
— Що?! — Богесова мамця аж захлинулася від обурення. — Та я завтра до школи піду і все розповім твоєму класному керівникові!..
— Ага, розкажіть, нехай посміється.
Було зрозуміло, що Богес тусується зараз із давніми дружбанами і вихваляється своїм подвигом. В усьому цьому втішало тільки те, що стрілу не могли поламати. Хоча хто знає, до чого можуть додуматися ті придурки…
Інга змушена була повернутися додому. Де шукати Гуфіну банду, вона собі навіть не уявляла, бо таких місць у їхньому, хоч і невеликому містечку було багато. Важко зітхнувши, дівчинка підвела очі до неба і помітила раптом, що з півдня напливають на небесну блакить густенькі купчасті хмари.