— Я. А хто ж іще? — озвався майстер, що сидів у великому хмарному кошику, підвішеному, здавалося, просто до неба на довгому сірому мотузку. — Я оце зайшов, щоб плутаників порозганяти. Ач, поналітало їх сюди…
— Плутаники? Але ж я нікого не бачила!
— Окуляри вдягни, то й побачиш, — порадив несподіваний гість. — Щось ти зажурена. Знайшла тих твоїх викрадачів?
— Знайшла, але толку мало. Гуфі стрілу у своїй квартирі тримає. Я не знаю, де саме. Надумала було у вікно до нього лізти, але якось неприємно, бо стану ніби злодійкою.
— Ну, тепер зрозуміло, чому плутаники позліталися… Та візьми, кажу ж тобі, окуляри!
Інга вдягла окуляри і раптом побачила цілу зграю різнокольорових прояв, трохи схожих на восьминогів. Диво дивнеє, але в окулярах Інга почала чути і їхні веселі вигуки.
— То це вони мені думок химерних понаганяли? — спитала Інга.
— Вони, шибеники, — підтвердив майстер Хмарник. — Залазь до мого кошика, полетимо стрілу з полону визволяти.
Інгу не треба було просити двічі. Дівчинка спритно видерлася на хмарну конструкцію, і вони повільно попливли над будинками, зовсім не видимі знизу.
— Де той твій Гуфі живе? — спитав майстер Хмарник.
— Ось цей дім. Четвертий поверх, південний бік, — показала Інга. — У них чотирикімнатна квартира.
Хмарний кошик завис над Гуфіною лоджією. Майстер Хмарник дмухнув зі своєї люльки на лоджію п’ятого поверху, відгороджуючи себе та Інгу від випадкових поглядів мешканців квартири на п’ятому поверсі.
— Зараз ми все владнаємо, — весело пообіцяв старий майстер і натоптав люльку чимось дуже незвичним, бо воно майже не пахло. — Коксагизове листя і дрібка кори з гевеї.
Інга зачудовано стежила за рухами Хмарника, який випустив зі своєї люльки довгу-предовгу хмаринку, що, немов змія, поповзла крізь щілину у кватирці, прослизнула під фіранкою і зникла у темряві неосвітленої кімнати.
— Дивись сюди, — Хмарник торкнувся Інжиної руки і показав на дзеркальце у лівій руці. — То мій винахід, називається хмаросвітловод.
Дівчинка довго придивлялася, бо у напівтемряві важко було розібрати всі деталі, доки нарешті побачила внутрішній простір однієї з кімнат Гуфіної квартири. Хмаринка обережно рухалася вперед, немовби знаючи, де саме лежить стріла. Проте у квартирі ще не всі спали. У сусідній кімнаті працював телевізор, і перед ним куняли у м’яких кріслах Галина Тарасівна та її синочок. Хмаринка непомітно прослизнула повз них далі і поповзла вгору по стіні. Інзі здалося, що зараз увесь кришталь і фарфор, виставлений у стінці, задзвенить, як пожежна сигналізація, але хмарка рухалася бездоганно. Серед кришталевих вазочок і келихів стрілу важко помітити, та тільки не для хмаринки. Ось вона огорнула собою петлі дверцят і відчинила їх без найменшого шуму, потім обережно потяглася до стріли…
Несподівано в кімнаті з телевізором скрипнуло крісло, і за мить пролунали кроки. Стривожений Гуфі увімкнув світло і зайшов до кімнати, уважно роззираючись довкола, проте хмаринка встигла зачаїтися, просочившись у найдрібніші щілини. Гуфі невдоволено скривився, зауваживши відчинені дверцята, і гукнув:
— Мамо, ти хочеш, щоб я у темряві лоба розбив?
— Що, синку? — стрепенулася зі сну Галина Тарасівна. — Ти щось казав?
— Дверцята стінки зачиняти треба, — буркнув Гуфі і пішов до своєї кімнати.
Хмарка за п’ять хвилин повторила спробу дістати стрілу. На щастя, цього разу їй це вдалося без перешкод. І хоч Інга була у повній безпеці, вона хвилювалася так, ніби сама скрадалася Гуфіною квартирою. Серце калатало несамовито, немовби вона щойно пробігла стометрівку.
— Ось так, — мовив Хмарник, тримаючи стрілу в руках.
Кошик піднімався угору. Інга була щаслива. Ідея залізти до чужої квартири тепер видавалась їй просто божевільною.
— Приїхали, — усміхнувся майстер Хмарник до Інги, коли кошик м’яко вдарився об кут хати, а потім зачепився за сливове гілляччя.
— Це просто диво якесь! — ще й досі не могла повірити Інга в чудесне повернення стріли.
— Диво буде, коли ти Космотуменового суперагента тією стрілою знешкодиш… Обережно, не розбуди своїх. Ну, бувай. Забігай у гості!
Інга тихенько залізла до кімнати і зачинила за собою вікно.
Розділ 13
Терапія
Уранці, коли Іра забігла до Інги перед школою, то в її очах змішалося стільки страху, захоплення і радості, що вони стали неймовірно круглими, сяючими і великими.
— Ти таки лазила у квартиру, — чомусь прошепотіла Іра, зачудовано розглядаючи Хмарникову стрілу. — Ти божевільна. Я б померла на підвіконні… До речі, як тобі вдалося?.. Хоча про що я питаю!