— Не лазила я нікуди, — поспішила заспокоїти подружку Інга. — Мені майстер Хмарник допоміг.
— Він сам лазив? — ще більше здивувалася Іра. — Ні, ти це серйозно?
— І сам не лазив, а випустив спеціальну хмарку… Ходімо, дорогою розповім.
Іра, слухаючи подружчину розповідь, була щасливішою, аніж коли дивилася свій улюблений серіал «Круті пістолети».
У школі все було як завжди: метушня в передчутті закінчення навчального року досягла апогею і загрожувала перерости у справжню революцію, вчителі ходили заклопотані, а часом навіть неуважні. І тільки команда Гуфі на цьому тлі вирізнялася своїм надміру вираженим невдоволенням.
Інга пояснила Ірі, що треба робити, і та помчала у 6-А по нову інформацію. У цьому класі навчалася Ірина сусідка Таня Андибер, яка завжди була в курсі усіх шкільних подій. Невдовзі симптоми хвороби решти членів команди Гуфі були з’ясовані. Вітька Агафонов на ймення Пончик нездужав на заздрість. І, судячи з усього, хвороба прогресувала. Славко Жиляк, він же Квазімодо, страждав надмірною пихатістю. Таня розповіла Ірі, як Пончик учора відібрав мобільник у якогось малого з четвертого класу і був ледь не битий батьками пограбованого у себе вдома. Вчора ж таки і Квазімодо відзначився не найкращим чином, обізвавши півсотні дівчаток образливими словами.
— Уявляєш, він обзиває усіх селом, рогулями, вихваляється своїм комп’ютером. Чіпляється геть до всіх. Навіть Олені Станіславівні нахамив, — не могла заспокоїтися Іра.
— І вона йому нічого не зробила?
— Обіцяла з батьками поговорити. З класною керівничкою Квазімодовою в учительській сперечалися про щось.
Після короткої наради першим вирішили лікувати Хляпу, оскільки його хвороба могла завдати шкоди найбільше. На щастя, 9-Б цього тижня чергував у їдальні. Інга знала, що чергові часто сидять без діла з самого ранку, п’ють чай, гризуть сухарики і теревенять, тому підсипати Хляпі пилку в сухарики чи в чай не становило особливої проблеми. Треба було лише вибрати зручний момент.
Іра пішла у розвідку, вдаючи, що хоче купити рогалик. Вона запам’ятала розміщення чергових за крайнім столом у кутку. Решта було справою техніки. Як тільки чергові почнуть накривати на столи, пилок можна буде підсипати у Хляпине горнятко.
Та не так сталося, як гадалося: Хляпа вперто сидів на своєму місці і бавився мобільником. Уся його агресія була спрямована на віртуальних ворогів, що виражалося у неймовірній жестикуляції і балаканині.
Інга ніби ненароком зайшла до їдальні, краєм ока глянувши, з якого пакетика вигрібає свої сухарики Хляпа. Підійшовши до кухарок, дівчинка невимушено сказала:
— Тьотю Сашо, там у вас хлопчик безробітний сидить, він що, з уроків сачкує?
— Та то черговий! — сердито обізвалася кухарка. — Гей, ти! Чого сидиш, як засватаний?! Тобі що, роботи не вистачає? Зараз першачки снідати прийдуть!
— А що таке?! — схопився Хляпа. — Я вам тут не раб!
— Чекай-но, покличу зараз директора! Він тобі покаже! — наступала тьотя Саша.
— Задовбали ви мене директором лякати! — грюкнув Хляпа лавкою і штовхнув першого-ліпшого п’ятикласника.
— Ти мені ще поварнякай! Підеш до класу двояки заробляти, як має бути! — не вгамовувалась тьотя Саша.
— Та пішли ви всі!.. — розлютився Хляпа і вискочив із їдальні.
Інга тільки того й чекала. Вона притьмом опинилася біля столика і всипала пилок у пачку сухариків. За секунду повернувся лютий Хляпа.
— Чого ти тут крутишся, прикоцана? — він злісно вишкірився до Інги, зіткнувшись із нею на виході.
— Зголодніла, — відповіла дівчинка, мило усміхаючись. — А тебе яким вітром сюди занесло, Хляпонько?
— Як-як ти мене назвала? — з неприхованою погрозою перепитав Хляпа.
— А ти що, слуховий апаратик вдома забув? Як шкода, бо так хотілося поспілкуватися з розумним хлопчиком…
— Рота закрий, а то я за себе не відповідаю! — Хляпа дуже хотів ударити Інгу, але його стримувало дивне передчуття неприємностей.
— Я за тебе тим більше не відповідаю, — сказала Інга і пішла.
Хляпа розлютився ще дужче. Схопив зі столу сухарики і кинувся наздоганяти Інгу. Та, сподіваючись погоні, дівчинка просто зайшла у приймальню і перечекала, поки Хляпа пробіжить коридором.
Пролунав дзвінок на урок. Час було пробиратися до свого класу.
На наступній перерві Інга знову пішла до їдальні перевірити дію Хмарникових ліків. Побачене перевершило найоптимістичніші сподівання. Хляпу годі було впізнати: він чемно розставляв горнятка на столи, реагував на кожне слово тьоті Саші і взагалі мало нагадував того нестерпного хлопчиська, яким був ще годину тому.