— Шановна, прошу тут мою онуку не ображати, — втрутилась у розмову бабуся, яка досі терпляче слухала. — А ви що, роботи більше не маєте, як тільки ходити по хатах з наклепницями? — це вже стосувалося міліціонера.
— Прошу без образ, — раптом набичився міліціонер. — Є факт крадіжки і є підозрювана…
— Ви ще прийдете до нас вибачатися, — пообіцяла бабуся. — А зараз прошу геть з моєї хати!
— Я цього так не залишу! Я піду до школи! Я зателефоную директорові!.. — Розлючена жінка грюкнула дверима. — Не штовхайтеся!
Галина Тарасівна репетувала ще довго, вже на дорозі. Інга чула з кімнати, що вона вимагала обшуку, але міліціонер не міг цього дозволити, тож намагався заспокоїти розгнівану жінку.
Коли ж гамір ущух, почалися телефонні дзвінки. Спочатку зателефонувала Вікторія Михайлівна, яка докоряла Інзі, але дівчинка розмову припинила дуже швидко, поставивши лише одне запитання: «Ви мене маєте за злодійку?». Класна керівничка не знайшла що сказати на це, а тому розгляд справи перенесла на завтра.
Потім телефонував директор.
— Інго, тут до мене звернулася Миколина мама Галина Тарасівна і казала, що ти там щось у її синочка відібрала, — він говорив спокійно.
— Чи ж ви мене за каратистку яку маєте? Він же дев’ятикласник! — Інга так само майстерно закінчила і розмову з директором.
— Гаразд. Завтра у школі і розберемось, — пообіцяв Микола Григорович і поклав слухавку.
Увечері Інга раптом згадала про Сашків подарунок. У школі вона навіть забула розповісти про нього Ірі. Якби це сталося, то досі б вона вже точно знала, що у тій коробочці, бо сила волі в Іри була набагато меншою за цікавість. У коробочці лежав срібний медальйон з бурштиновою крапелькою.
Інга пошукала у телефонному довіднику прізвище Македонського.
— Алло, Сашко? Ти здурів?
— А що таке?
— Це ж срібло!
— І що з того? Ми колись на городі в селі знайшли срібну ложку. От якби їх там цілий набір був, а то ж одна…
— І ти це сам зробив?
— Сам, — підтвердив Сашко. — Якщо не віриш, то заходь у гості. Я все покажу.
— Сьогодні пізно вже…
— Яке там пізно, ще ж дев’ятої нема.
— Гаразд, я за десять хвилин буду.
Сашко чекав на Інгу біля воріт. У будинок не заходили, бо Сашкові апартаменти розміщувалися на горищі, куди вів окремий вхід зовнішніми східцями. На порозі Інга остовпіла, бо побачила справжню ювелірну майстерню. На полицях і столах лежали найрізноманітніші інструменти, в кутку стояли газовий пальник, тигель і муфельна піч. Але найбільше дівчинці сподобалися камені. Вона брала до рук онікс, кварц, змійовик, малахіт, яшму, гранат і прислухалася до своїх відчуттів, адже кожен камінь, здавалося, звучав своєю, нечутною для вуха мелодією.
— Оце я зробив для мами і сестри, — сказав Сашко, показуючи Інзі ще два зовсім не схожі між собою медальйони.
— Які гарні, — похвалила дівчинка. — Але мій, здається, кращий…
— Я знаю, — усміхнувся Сашко. — Кожній людині має подобатися щось інше. І я радий, що з тобою не помилився.
— Як це? — здивувалася Інга.
— А так. — Сашко дістав із шухляди робочого стола зошит. — Це твій. З літератури.
— І де ти його взяв? — запитала спантеличена Інга, гортаючи свій торішній зошит. — Та й для чого він тобі?
— Я почерк вивчав, — пояснив Сашко. — Щоб медальйон зробити саме для тебе.
— Ніколи про таке не думала.
— Ти не дуже засмучуєшся, що ще й мамі і сестрі твій бурштин дістанеться?
— Не мій, а твій, — нагадала дівчинка. — Я тобі його подарувала, отже він — твій. І давай про це забудемо, а то я почну про срібло думати…
— Срібло зі старої ложки, знайденої під час археологічних розкопок з метою пошуку овочевих скарбів типу моркви і буряка. Мама її, взагалі-то, хотіла назад закопати, — весело сказав Сашко, і вони обоє розсміялися.
— Звідки це все у тебе? — спитала Інга, коли перша хвиля цікавості вляглася.
— Дідусь залишив татові у спадок, але тато цим не дуже цікавиться. Він більше автомобілі любить, — сказав Сашко. — Дідусь був добрим ювеліром. Я його мало пам’ятаю. Мені було три роки, як він помер.
— А що мама каже?
— Мама у мене дуже поблажлива. Думає, що то у мене тимчасове захоплення і воно скоро минеться.
— Хай би не миналося, — мовила Інга, обводячи поглядом усе Сашкове багатство. — Гарно у тебе виходить.
— Не завжди. — Сашко почухав потилицю. — А от коли медальйони робив, натхнення було.
— Натхнення — це добре, — усміхнулася дівчинка. — Слухай, а ти не хочеш на ставок сходити разом із нами?