Інга хотіла ще щось запитати, але видиво зникло.
— …Доцю, вставай, а то до школи запізнишся, — лагідно промовляла бабуся.
— Мені б іще хвильку!.. — з досадою мовила Інга, розуміючи, що удень снобачення передач не транслює.
— Сон цікавий?
— Важливий! — зітхнула дівчинка.
Вставати геть не хотілося, бо у школі на Інгу чекала не вельми приємна зустріч з Крілевою матусею. Дівчинка не сумнівалася, що відіб’ється, але скільки нервів на це піде…
Гуфіна мамця з’явилася у школі за десять хвилин до початку уроків. Микола Григорович запросив її, Інгу та Інжину класну керівничку до себе, щоб розібратися з тією заплутаною справою про зниклий сувенір.
— Я не скандалістка, — одразу пішла у наступ Галина Тарасівна, — але нахабство цієї учениці вже сягнуло критичної межі. Уявіть собі, вона вкрала у мого сина сувенір, який він привіз із Карпат. Миколо Григоровичу, я вас дуже прошу розібратися і покарати винних. Мені, звісно ж, не шкода тих п’ятдесяти гривень, але це справа принципу!
— Інго, розкажи нам, про що тут ідеться, — попросив директор.
— Про звичайнісінькі наклеп та брехню. Я не хочу звинувачувати Галину Тарасівну, бо її могли просто обдурити…
— Мій син ніколи мені не бреше!.. — спалахнула жінка.
— Отже, ви припускаєте, що він може брехати іншим, — не втрималася від колючої репліки Інга.
— Інго, будь ласка, — невдоволено поморщилася Вікторія Михайлівна. — Ми в усьому розберемось.
— А нема в чому розбиратися! Хтось один бреше: або я, або Микола. Покличте його, покличте Іру Юргелю, покличте вчителів, які з нами у Карпатах були! — випалила Інга, якій раптом стало душно у директорському кабінеті. Вона чудово розуміла, що гра у котика-мишки триватиме довго. Ніхто з учителів не захоче відкрито конфліктувати з батьками, тому все це тягнутиметься нескінченно.
— Мирославо Миколаївно, покличте Артема Денисовича, Інару Фархадівну, Олену Станіславівну, — звернувся Микола Григорович до своєї секретарки. — Ага, ще Миколу Кріля та Іру Юргелю.
Галина Тарасівна сиділа злюча й набундючена. За кілька хвилин почали сходитися вчителі.
— Ніби всі зібралися? Хочу запитати у вас, Інаро Фархадівно, чи не пригадуєте, які сувеніри купували діти у Карпатах?
— Бити, булави, віяла, браслетики, картинки — загалом стандартний набір малосвідомого туриста-початківця. Та хіба згадаєш усіх? — знизала плечима Інара Фархадівна.
— Може, випадково помітили, що купили у той день Микола Кріль та Інга Осмоловська? — з надією перепитав Микола Григорович.
— Микола ходив увесь час із плеєром, а коли з Говерли повернулися, то був уже без нього, — включилася в розмову Вікторія Михайлівна. — Не знаю, може, кому позичив. А от сувенірів ніяких не пригадую.
— Миколо, де ти подів дорогий плеєр? — тоном, що не обіцяв нічого хорошого, запитала Галина Тарасівна сина.
— Плеєр вдома лежить, — знервовано відповів Гуфі. — Нічого з ним не сталося…
— Миколо, кажи правду! — кип’ятилася Галина Тарасівна.
— Я й кажу правду, — огризнувся Гуфі. — Мене мій сувенір більше цікавить. Оці дві злодійки його у мене вкрали, коли я музику слухав.
— Брешеш ти! — раптом озвалася Іра, яка несподівано для самої себе заговорила у директорському кабінеті, хоча нічого подібного раніше з нею не бувало. — Інга цю річ сама купила і мені показувала в автобусі! А Микола Інгу ненавидить, про це всі знають! Він їй навіть диск з матюками передав!..
— Який диск? — не зрозумів директор.
— Комп’ютерний! — Іра ледь стримувалася від крику.
— З диском розберемося пізніше. Інго, ти можеш показати нам той загадковий предмет, що наробив стільки галасу? — лагідно попросив Микола Григорович. — Аби ми хоч знали, що воно таке?
— Не бачу в цьому жодної потреби. Я ж не прошу вас показувати сувеніри, які ви купили у Німеччині торік, — затялася Інга. — І взагалі, я більше не маю бажання вислуховувати безпідставні звинувачення.
— Ви тільки погляньте, яка нахаба! Дисципліни жодної!.. — Коли Галина Тарасівна починала говорити, зупинити її могло хіба що стихійне лихо більшої потужності, аніж вона сама.