Выбрать главу

Павло Добрянський

"Лукаві замашки"

(гумор і сатира)

ТОЧКА ОПОРИ

Таких гучних іменин, як у нашого директора, мені ще не доводилося бачити.

Найімовірніші претенденти на заступника директора (а така посада в нашій установі була вакантною)- Ковальський, Макогін та Швайка - нині явно були в ударі. Не встиг один скінчити тост, як починав другий. Чого тільки в цих тостах не було: поруч з директоровою геніальністю ішла скромність, людяність... А товариш Швайка навіть переконував присутніх, що якби Архімед мав таку голову, як наш директор, то він би таки знайшов оту точку опори, щоб земну кулю зрушити з місця.

Ковальський, пустивши сльозу, сказав, що він був би найщасливішою людиною у світі, якби мав такого чуйного батька. Між іншим, місяць тому, коли Ковальського було попереджено за якусь провину, у вузькому колі він заявив, що черствішої, тупоголовішої людини, як директор, йому не доводилося бачити.

Таке лицемірство викликало в мені бунт, і я тут же, аби чимось насолити Ковальському, попросив слово й виголосив тост:

- Отут багато говорили про нашого шановного Веніаміна Петровича, навіть Архімедом його називали...

- Попрошу не перекручувати моїх слів, - спалахнув Зіновій Швайка.

- Річ не в тім, - не звернув я уваги на його репліку. - Мені здається, що товариші не сказали головного. А найголовніша точка опори, товариші, це дружина іменинника, чарівна Людмила Георгіївна. Згодіться, чи міг би Веніамін Петрович бути таким, яким він тепер є, коли б не її щоденні турботи, ласка і сімейний затишок, створений її золотими руками? За вас, шановна Людмило Георгіївно!

Директорова дружина розквітла на очах, а присутні на вечорі жінки нагородили мене вдячними поглядами. З цієї хвилини і до кінця вечора я був у центрі уваги господині.

- Це ганебно! - докоряв мені дорогою Ковальський. - Не маєте що сказати про головного винуватця, то ви про його «половину».

Одним словом, на мене накинулися усі. І я зрозумів: як тільки хтось із них займе посаду заступника директора, мені доведеться писати заяву за власним бажанням.

Та десь за кілька днів після цієї оказії мене викликав директор.

- Ось що, Дмитре Павловичу, - окинув мене доброзичливим поглядом, - ми тут порадилися і вважаємо, що кращої кандидатури, як ваша, на посаду заступника годі й шукати...

НЕВЕЗУЧИЙ

У житті мені страшенно не щастить, і я вічно потрапляю у різні халепи. Якось дружина попросила замовити поличку для книг. У столярному цеху я розговорився з робітниками і не стямився, як сів на дошку, вимазану столярним клеєм. Клей, певно, мав знак якості, бо бригада столярів мало не цілу зміну зішкрябувала мене з дошки. Не минуло й тижня, і я, їдучи у термінове відрядження, замість брестського поїзда сів на бухарестський...

А оце поспішаю на роботу, бо саме була моя черга на партію шахів з чемпіоном нашого відділу Терещенком; крім того, мені пощастило знайти три слова для кросворда, котрі ми з Сухаревським шукали кілька робочих днів. Одним словом, я вигравав у нього «американку».

Так ото поспішаю і, як на гріх, задивившись на миловидну жінку, вдарився об камінь черевиком - підошви як не було.

«Сиди тут, - нервував я у майстерні, поки швець возився з черевиком. - А там, у відділі, зараз свіжі анекдоти розповідають. Нюра імітує свого жениха. Певно, за пропуск шахової партії отримаю в турнірній таблиці «бублика»...»

З майстерні летів мов на крилах.

- Де ти ходиш? - накинувся на мене Терещенко. - Тобою цікавився директор.

«Оце кінець, - подумав я. - Півторагодинне запізнення він не простить... Тим більше, знайти правдоподібну причину не так просто: дядька з бабусею я «поховав» ще влітку під час футбольних матчів, дружина з дітьми «перехворіли» в хокейний сезон, автобусних «аварій» у цьому році з десяток набралося. Будь що буде! І несміло переступаю поріг директорського кабінету.

- Ви мене кликали?

- Здається, ні, - підвів той голову від паперів. - Та коли вже завітали - поговоримо. Якщо мені пам'ять не зраджує, десь півроку тому ви засіли за проект павільйону для трестів ресторанів. Минули всі строки, а проекту поки що не бачу.

- Я ж стараюсь. Цілими вечорами просиджую...

Директор не встиг відповісти на те - якраз задзвонив телефон. Певно, на проводі був хтось із верхів, бо він енергійно замахав рукою: «Іди, мовляв, працюй...»

Я кулею вилетів з кабінету. Радість розпирала мої груди. Правду кажучи, в останні місяці я геть забув про той проект. Тож тепер взялися за пошуки розпочатої роботи.

Перерив усі папери - проект ніби крізь землю провалився.