Выбрать главу

Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

ПОПЛІТКУВАЛИ

Петро Васильович був нині не в дусі: вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину - на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,

- Ти не до міста бува? - запитує.

- Туди.

- Тоді підвези!

- Сідайте, - Петро Васильович розчиняє дверцята. - Далеко їдете?

- У Братськ. У мене там син інженерує, - з гордістю пояснює дідусь. - Про нього не раз і в газетах писали.

- Раз пишуть, значить, заслужив! - згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. - Ви з цього села?

- Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?

- З міста...

- А-а, - споважнів старий. - Видать, високе начальство возиш?

- По чім впізнали?

- Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.

- Начальники, дідусю, різні бувають.

- Воно-то так, - підтакує дідусь. - Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш - кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?

- Не доводилося.

- Жаль! Мені про нього мій кум розповідав: «Як господар, - каже, - золотий чоловік: всюди лад уміє дати. Непогано й люди там заробляють, а от як людина - не доведи господи: ні «добридень», ні «бувайте здорові!» Зарозумівся, одним словом, чоловік і думає, що не він для людей, а навпаки... Хто, питаю, цим зазнайкам дав право так себе з людьми поводити?

Петро Васильович мовчав. А дід вів своє:

- Я вам скажу хто - ми самі! Що б такий чоловік не зробив, ми не тільки прощаємо, а й часто аплодуємо! Отак раз, п'ять, десять, а він думає, що так воно і повинно бути...

В'їхали у місто.

- Дуже було приємно запізнатися з таким чоловіком, - Петро Васильович потиснув руку дідусеві.

Той поліз до кишені. Але Петро Васильович його зупинив:

- Та що ви, дідусю. "Як на те пішло, то ще я перед вами в боргу.

На вокзалі дідуся перестрів його давній знайомий.

- Видать, у начальстві ходиш? - поцікавився.

- То чого? - здивувався дід.

- Як то чого? Коли тебе сам черемошанський голова возить, певно, є за що!

- А-а-а, - лукаво блимнув очима дід. - То ж мій.. добрий приятель. Трохи собі попліткували дорогою. Іноді це корисно.

БЛАГОРОДНИЙ ГНІВ

Ми сиділи з ним у готелі й вели неквапливу розмову. По правді, більше говорив Василь Ілліч. Якраз був у доброму настрої - пив молоко і картав прояви міщанства:

- Ви ото минулого разу розповідали, як в одних людей на ліжку під периною завелися вужі, бо ніхто в покоях не мешкав - тримали особняк для показухи. Так оце я пригадав другу історійку, котра трапилася в одному селі, недалеко від нашого міста. Чоловік відгрохав розкішний особняк: понапихали вони з дружиною килими, меблі, навіть бібліотеку придбали, бо тепер це страх як модно... Словом, жий і радуйся. Та де там - жили, як і колись, у перехнябленій халупі, бо шкода добро псувати. Жили, аж поки халупа не розвалилася. Тоді дружина й каже:

«Давай, чоловіче, приліпимо до хліва прибудівку та якось зиму перебудемо...»

Той у відповідь ані слова, лиш побіг до хліва - корову на мотузок і тягне в квартиру!

«Чи ти з глузду з'їхав?»- репетує жінка.

«Зовсім ні, - одказує чоловік, наче нічого не трапилось. - Просто я вирішив: нехай корова побуде тут, а ми переберемося до хліва, і відпаде потреба прибудовувати».

- То добре, що до чоловіка дійшло, - сміюся я, - а є ж такі, котрих хіба що гробова дошка виправить.

- Правду кажете, - погоджується Василь Ілліч, - дуже вже небезпечне оце зло, бо породжує в людині черствість та байдужість до всього, що не входить у її власність... Он маєте таке. Читав я недавно в газеті, що в якомусь там містечку на дівчат напали хулігани. Два хлопці прийшли їм на виручку. Один з хуліганів штрикнув хлопця ножем... Треба рятувати і негайно. Зупинили одного приватника. А той у відповідь:

«Не можу, він мені чохли вимаже...»

Василь Ілліч враз багровіє:

- Послухайте! Вона мені биту пляшку підсунула! Ну, звичайно, надтріснута...

- Так що з отим хлопцем? - допитуюсь, але він уже не чує мене.

- От молодь пішла, - -бідкається. - Ну ви тільки погляньте - старого чоловіка обдурюють. Як ви думаєте, прийме назад цю посудину?

- Краще докажіть оту історію з хлопцем, - благаю.

- Дайте мені спокій, - махає рукою Василь Ілліч. - Побіжу в магазин, здам пляшку, а тоді вже...

Він квапливо вдягається і виходить з кімнати.

ПРИТЧА ПРО ЗАЙЧИКА