Яка ж колись була, мій світе любий?!
Блакитна кров застигла... Збляклі губи
Тремтять... Минуло все без вороття,
Ледь в тілі кволім жевріє життя.
Лукреція зорить на тінь старої,
Щоб власний біль хоч трохи помалів;
Плачем відповіда цариця Трої
Та все кляне жорстоких ворогів:
Митець — не бог, тому й не дав їй слів;
Лукреція його картає знову:
Як горе дав, то слід би дати й мову!
«Тобі, німотна цитро, голос дам
Моєї туги, — хай не згине мрія;
Обмию рани, що дістав Пріам,
І Пірра прокляну, як лиходія;
Сльозами Трою погашу; тоді я
Ще й очі виколю своїм ножем
Всім ворогам твоїм, яких знайдем.
Де ж та повія, що цей струс вчинила?
Красу з її лиця здеру за мить!
Твоя жага, Парісе, всю спалила
Славетну Трою, — все здолала хіть:
Це ж від твоїх очей вогонь горить;
Через твоє підступництво безкрає
Господар, жінка, син, дочка вмирає.
Чому це насолода одного
Стає для всіх нещастям і бідою?
За гріх чужий страждати всім — чого?
Хай кара буде грішникам страшною,
Обходячи невинних стороною;
Чому грішить один, а всім за все
Той гріх безмірно кривду й зло несе?
Гекуба плаче, і Пріам конає,
Тут Гектор слабне, там Троїл зомлів,
Побіля друга друг в крові вмирає.
І друга друг разить між ворогів;
Тож через хіть один стількох згубив:
Ти б сина в строгості тримав, Пріаме,
І Троя не світилася б вогнями!»
Над горем Трої ллє вона сльозу,
Адже печаль гуде, як дзвін піднятий,
Що б’є вгорі, та звуки йдуть внизу,
Щоб розбудить жалобу й сум нагнати;
Так і Лукреція в словах віддати
Жадає ту скорботу, що митець
Відбив, узявши фарби й олівець.
Вона обводить поглядом картину
І кожного оплакує біду:
Ось бачить: грек бреде, зігнувши спину,
Між пастухів фрігійських, в їх ряду;
Хоч змучений — погідний на виду;
Цей гурт селян веде його у Трою...
О, скільки в нім терпіння і спокою!
Того митець майстерністю досяг,
Що грека ошуканство — непримітне:
Хода покірна, тихий біль в очах,
Мов лагідність у нього в серці квітне;
Не паленіє зовсім і не блідне;
Рум’янцем він не видавав гріхів,
Ні блідотою— страху, що таїв.
Але прийняв цей вигляд недаремне,
Аби диявольську прикрити суть,
І так він приховав те зло таємне,
Що вже й Підозра не могла відчуть
Лукавства й зрадництва, які нашлють
На день такий погожий чорні бурі
Та гріх пекельний у ганьбі похмурій.
Смиренний образ наче й любий нам, —
Рече Сінон-зрадливець так чудово!
Довірившись йому, поліг Пріам;
І схоже на пожежу грізну слово
Спалило славу й Іліон раптово,
І димом вкриті тужать небеса,
Що в їхнім дзеркалі зоря згаса.
Картину осягла й життю заздростить,
І знов за дивний хист корить митця:
Він хибно виписав Сінона постать, —
Ховає зло довершеність оця?
І ще раз придивилась до лиця, —
В нім бачить спокій, кам’яніє з дива,
Вирішує: картина неправдива.
«Сховатися не може стільки зла, —
Вона шепоче, — в погляді такому».
В уяві тінь Тарквінія спливла,
І «може» в неї вирвалось потому;
«Не може», — знов у горі нелюдському
Вона твердить. — Не вірю, щоб оце
Таїло розум злий таке лице!
Тут хитрого зображено Сінона, —
Сумирний і здорожений такий,
Немов біда жене його безсонна;
Ось так прийшов Тарквіній здалеки,
Честь випинав — ховав порок тяжкий,
Тож, як Пріам, тут прийняла його я
Привітно; так моя погибла Троя.
Дивись, дивись, як затремтів Пріам,
Коли узрів — Сінон сльозу роняе!
Пріаме, ти старий, будь мудрим там!
В сльозах тих кров, що Троя проливає,
Вогнем кожнісінька сльоза палає;
Ти пожалів його, а та сльоза
Тобі все місто спалить, як гроза.
Ці хитрощі диявол з пекла виніс;
Сінон тремтить від стужі на вогні,
І холоду й вогню живе єдиність;
Зійшлись тут протилежності земні,
Щоб ними дурні тішились одні:
Пріам довірився сльозі Сінона, —
Спалила Трою та сльоза солона».
Терпець урвався, лють її взяла,
Кольнуло в груди ніжні болем гострим.
Сінона нігтями дере зі зла,
Зрівнявши зі своїм зловісним гостем,
Що через нього мов змаліла зростом;