Образ Тарквінія в поемі розроблений з безперечною психологічною вірогідністю. В Овідія пристрасть Тарквінія спалахує після зустрічі з Лукрецією. Шекспір позбавляє свого героя виправдання раптовістю почуття. Про красу і цнотливість Лукреції Тарквіній довідується з розповіді необережного Коллатіна. До дії його спонукає, таким чином, навіть не тваринна хтивість, а заздрість до друга. Свавільний і жорстокий Тарквіній — попередник численних героїв-індивідуалістів, створених Шекспіром у подальших творах (Яґо, Едмунд та ін.). Слова Тарквінія — «Любов і Щастя — ви боги для мене!» — навіть схожі з реплікою Едмунда: «Природо, ти моя богиня». Тарквіній — своєрідний філософ зла.
Для Тарквінія не існує ніяких моральних понять. У його довгих роздумах слово «сумління» замінено словом «страх». Герой боїться наслідків свого вчинку, загального осуду. Тільки-но виникає надія зберегти таємницю (погроза обмовити Лукрецію), всі вагання зникають. Пристрасть патриція породжена егоїзмом і себелюбством. Любові, навіть у її суто чуттєвій формі, герой не знає. Надто помірковані його погрози Лукреції, надто софістичні переконання. Тарквіній хоче не тільки вдовольнити свою хтивість, але й підкорити своїй волі Лукрецію. Та ось мета, здавалося б, досягнута, а в душі героя виникає лише почуття огиди й порожнечі. Зло здатне тільки руйнувати, а не тішитись красою й гармонією. Антагоністом Тарквінія виступає Лукреція. На противагу патрицієві, героїня — саме втілення моральності, котру вона розуміє як обов'язок людини перед собою і перед іншими людьми. Лукреція зовсім не заперечує почуття, подібного до Адоніса. В її монолозі нема і протиставлення любові платонічної і тілесної. Для героїні неприйнятні насамперед неправда і безчестя. Цікавий епізод, у якому охоплена відчаєм легендарна римлянка розглядає фреску із зображенням загибелі Трої. На величезній живописній площині — троянські й грецькі герої, умудрені досвідом старі чоловіки й запальні юнаки. Однак увагу героїні привертають дві постаті: скорботна Гекуба і намальований прекрасним зрадник Сінон. Горе осиротілої Гекуби співзвучне настрою самої Лукреції. А вигляд Сінона викликає в неї гнівне неприйняття: зло не повинно бути прекрасним.
Побудова епізоду нагадує традиційний сценічний прийом «театру в театрі». Виникає ефект «об’ємного» бачення. Читач спостерігає за почуттями Лукреції, яка, в свою чергу, розглядає живописні образи. Оцінивши майстерність художника, римлянка не приймає картини. Для Лукреції етичне начало важливіше за естетичне. А картина не примушує глядача замислитися над тим, що в загибелі Іліона винні блуд Єлени і похіть Паріса.
Моральний максималізм героїні відображений у її міркуваннях про зло, пануюче в світі. Насичений трагізмом монолог Лукреції передвіщає твори Шекспіра пізнішого періоду, наприклад, 66-й сонет, «Тімона Афінського» та ін. Зло торжествує скрізь: «Честь і краса — то все-таки мала Заслона бойова від світу зла», його адептом стає Випадок, який вносить дисгармонію в життя світу. Навіть Час, який міг би стати доброю силою, покірний волі Зла. Незважаючи на всемогутність злого начала, Лукреція все-таки вступає з ним у боротьбу. Самовбивство героїні спонукає римлян повалити тиранію Тарквінія. Останні епізоди поеми — особливо промова Брута — сповнені громадянського пафосу.
Думки поеми глибокі й філософічні. Багато її образів принаджують своєю яскравістю. Та все ж відчуття єдності великої поетичної форми в поемі нема.
Шекспірові виявились ближчими малі жанри ліричної поезії. До створення поем автор «Лукреції» більше не звертається.
З «Лукрецїєю» пов’язана історія створення О.С. Пушкіним повісті «Граф Нулін», сюжетна канва якої є пародійним відтворенням фабули поеми Шекспіра.
Українською мовою поема перекладена вперше.
Примітки
Той пломінь, що в печінці палахтить — За давніми уявленнями, окремі органи людського тіла е носіями духовної діяльності людини. Так, наприклад, печінці ніби підпорядковані людські пристрасті.
Голуб’ята Венери — Два голуби везли колісницю Венери, римської богині кохання. Вважалися символом любострастя.
Більмом на золотім щиті лишиться — Анахронізм у тексті. Мається на увазі середньовічний звичай замальовувати червоним кольором девіз на шиті лицаря, який порушив кодекс лицарської честі.