Як я, дурний, жадав колись любиться;
І для нащадків буду чужаниця, —
Зневажать предка прах, його ім'я,
Що їх ганьбить, хоч батьком був їм я.
Що віднайду, здобувши перемогу?
Минущих радощів коротку мить!
Хто платить тижнем сліз за мить спрожогу?
Хто вічність дасть, щоб іграшку купить?
Хто ради грона всю лозу трощить?
Який жебрак, вінець щоб зачепити,
Захоче впасти, скіпетром підбитий?
Ану ж бо Коллатінові у сні
Привидиться мій намір? І, сердитий,
Він кинеться завадити мені?
Примчить сюди — облогу зупинити
Круг ложа шлюбного і пляму змити,
Убить нечестя й пережить ганьбу,
Що вічно навіватиме журбу?
Яке я виправдання підшукаю,
Що вигадаю, щоб покрить вину?
Чи занімію й затремчу з відчаю,
Померкне світ, і гірко я зітхну,
Зі страху сам себе й винить почну?
А страх не здатен — знаю сіромаху, —
Нінащо, лиш хіба померти з жаху.
Мого б він батька чи синка потяв,
Чи в пастку заманив мене на згубу,
Чи в дружбі зрадив, — виправдання б мав
Я спокусить його дружину любу,
Отак помстившись, звівши з ним рахубу, —
Але він родич мій і добрий друг,
І виправдань немає для наруг.
Це так ганебно! Ну ж, як хто узнає?
Це зло! Хто злом кохання спокуша?
Ні, я її благатиму, вблагаю...
Ану ж вхоплю, крий боже, відкоша?
Ні, слабне глузд, коли горить душа!
Той, хто боїться осуду й моралі,
Нехай, як дід старий, тремтить і далі!»
Ось так удвох схрестилися в борні
Холодний розум і гаряча воля,
Але щезають там думки ясні,
Де темним, ницим почуттям — роздолля,
Бо й проблиск їхній гасить злісна доля,
І так вже розгуляється, бува,
Що подвигом злочинство назива.
«Як ніжно, — згадує, — взяла за руку
І пильно в очі глянула вона,
Тамуючи тривогу і розпуку, —
Чи Коллатіна не взяла війна?!
Як на лиці, білішім полотна,
Троянди спершу красно загорілись,
А потім їх зі щік зігнала білість!
І як в моїй руці її рука
Тремтіла від страху, ласкава й чула!
Яка смутна була і боязка,
Але про мужа добру вість почула,
І ніжна радість в усмішці майнула, —
Якби Нарціс узрів її — повік
На себе не дивився б у потік.
Навіщо ж я шукаю оправдання,
Коли й найкрасномовніший мудрець
Перед красою мовкне в замішанні?
Любов не терпить боязких сердець!
Чуття — мій капітан, мій вістовець!
Коли шумлять його яскраві стяги,
То набирається й страшко відваги.
Тож геть, дитинний страх! Вагання, геть!
Повага й сум старим лиш личать рокам.
У мене ж серце — зору вірний кметь:
Хай мудрість дивиться обачним оком;
Віддамся мріям юності високим.
Вперед, жаго, до вроди! Ні, не гріх
Піти й на дно, де скарб такий заліг!»
Бур’ян пшеницю глушить, і так само
Той кволий острах заглушила хіть.
Він прислухається й береться прямо,
Хоч сумнів і надію ще таїть.
Цих двоє слуг непевних мимохідь
Ведуть настільки суперечну мову,
Що він то стане, то рушає знову.
Небесний образ перед ним стоїть,
Та поруч неї видно Коллатіна:
Її побачить — в безумі тремтить,
Його помітить — воля знов незмінна,
І мріє в сяйві другова дружина;
Він серцем тягнеться до чистоти,
Хоч гниль у ньому встигла розцвісти.
І серце оживляє ниці сили,
Що поять хіть, як миті повнять час,
І раді, що на ласку заслужили
В господаря, — знай, пнуться напоказ,
Бундючаться й пихатіють щораз.
Піддавшись пристрасті безумно-ницій,
Прямує до Лукреції патрицій.
Між спальнею і волею — замки,
Зламати їх — неважко для гульвіси;
Але вони затримують-таки,
Все ж злодій крадеться, ступає, лізе:
Його лякаючи, риплять завіси;
У тьмі зненацька вискне ласеня,
І пострах боягуза підганя.
Всі двері піддаються неохоче,
А вітер, вихопившися з щілин,
Знай, гасить смолоскип, і щось шепоче,
І дим в обличчя кидає; тож він
Спиняється, стоїть у тьмі один;
Та серце, палене болючим палом,
Знов живить смолоскип огненним шалом.
Він рукавичку в світлі поміча,
В ній — голку, господинину підмогу;
Хапає рукавичку — й відомща
Йому та голка: шпиг його спрожогу!
Він ніби чує: «Зваж на засторогу!