А серце бойову тривогу б’є
І в бій гарячий військо шле своє.
Від стуку серця промениться око,
Воно ж руці передає наказ;
Рука, що цінить честь таку високо,
Вчуває гордість і спадає враз
На груди, — тож сія, немов алмаз,
Столиця у блакитних жил мережі, —
І вмить поблідли ті округлі вежі.
Це ж кров із них втікає в той покій,
Де володарка їхня спить ізночі, —
Про ту облогу повідомить їй,
І криком груди сповнити жіночі:
Вона від здивування мружить очі,
Щоб осягнуть біди своєї глиб, —
Її палючий сліпить смолоскип.
Тож серед ночі, застогнавши глухо,
Прокинулась від сну й страху також,
Гадає — вгледіла страшного духа,
Чий вигляд кидає її у дрож;
О лютий страх! Та бачить знов його ж,
Зловісний образ, привид той бентежний,
Що наганяє страх уже справдешній.
Вона в тенетах тисячі страхів
Тремтить, мов занімілий птах підтятий;
Не сміє й глянути; замиготів
Перед очима гурт примар строкатий:
Це може розум хворий витворяти;
Мелькають світло й тіні їй в очах,
Заплющиться — бере ще більший страх.
Його рука — на грудях в неї й досі, —
Таран, щоб ніжну зруйнувать стіну!
І серце — житель міста, що в облозі, —
Уже дістало рану не одну,
Та б’ється, й дрож у руку йде міцну
Це будить шал і тлумить жаль геть-чисто, —
Він проривається в солодке місто.
Спочатку зве язик, немов сурма, —
Хай ворог піде на переговори;
З постелі білої бліда сама
Відповідає — кидає докори, —
Мовчить Тарквіній, владний і суворий;
Вона ж питає, молячи його:
Чому їй чинить зло? Пощо? Чого?
А він: «Від щік твоїх, і снігу, й жару
Бліда лілея блідне знов і знов,
Шаріється ще більш троянда яра, —
Хай скажуть барви про мою любов;
Тож їх вина, що хочу без відмов
Здобуть фортецю і тебе здобути, —
Тебе ж твій погляд і призвів до скрути.
Тому благаю — не кляни мене,
Краса тебе до пастки заманила;
Скорися й задоволення земне
Даруй мені, бо над життя ти мила,
Тож я прийшов, моя зростає сила;
Жага від нарікань твоїх згаса, —
Та будить знов її твоя краса.
Я знаю, що пізніш мене зустріне,
Я бачу, колючки — це захист руж,
Для меду захист — це жало бджолине, —
Та що з цих порівнянь? Я рвусь чимдуж!
Порад і найщиріших не збагну ж:
Краса пробуджує жагу бездонну,
Яка не зна обов’язку й закону.
Я в глибині душі збагнув, осяг,
Що зло, ганьбу і жалість викликаю;
Але жаданню що заступить шлях,
Коли ж бо мчить, збезуміле до краю?
Зневагу й ворожнечу — так! — пізнаю,
Заплачу й каяття мене поб’є,
Одначе рвусь безчестя взять своє».
Сказав і меч здійняв над головою, —
Так сокіл хижий в небесах висить,
Лякає долі пташку тінню злою,
Хай злине — дзьоб кривий її вразить:
Так під мечем Лукреція лежить,
А він, як сокіл дзвоником ту птаху,
Пригнічує невинну, повну жаху.
«В цю ніч, Лукреціе, моєю стань,
Якщо перечиш — сила допоможе,
А ні — то замордую без вагань,
Уб’ю раба й звалю тобі на ложе,
І згинеш, згубиш честь, помреш негоже;
В тім, що застав з рабом тебе, жону,
І вас убив на ліжку, — присягну.
Переживе тебе твій муж-бідаха,
Щоб кожен погляд жалив, мов стріла;
На весь твій рід впаде страшна зневага,
Дітей оберне в байстрюків хула;
Про тебе, що ганьби їм завдала,
І про твій гріх пісні складуть піїти,
Щоб їх в усі часи вивчали діти.
Скорися — буду другом я тобі;
Вина таємна — то не гріх навіки;
А трошки зла для блага, далебі,
Не вадить праву і меті великій.*
Трутизна, що домішуєм у ліки,
Їх очищає, змінюючи суть,
І ліки повне зцілення несуть.
Заради мужа і дітей заради
Мені віддайся: здумай, що їх жде,
І не лишай їм, наче скарб заклятий,
Ганьбу, що з них ніколи не спаде,
Що гірш за рабство і страшніш за те
Каліцтво вроджене... Все зваж, як треба:
То — гріх природи, це — твоя ганеба».
Зловісно глянув, наче василіск,
Здригнувся раптом, змовк і ледь трясеться;
Вона, той чистоти сяйливий блиск,
На білу схожа лань, що в кігтях б’ється,
В пустелі беззаконня не здається, —
Хижак не чує тих благань, мовчить