І слухає свою лиш ненасить.
Коли зловісна хмара, як заслона,
Закриє світ і гори сповива,
Ласкавий вихор із земного лона
Здіймається і тучі розрива,
Щоб злива не линула громова, —
Так голос ніжний стримав хіть квапливу,
Адже й Плутон скоривсь Орфея співу.*
Але це тільки виграшки кота,
І поки миша в лапах важко дише,
Вирують в ньому пристрасті, й зроста
Від жертви лютих мук бажання хиже, —
Хай вухо чуйне, серце ж бо глухіше:
Від сліз стає жорстокою жага,
Хоч дощ і мармур краплями змага.
Вдивляється благальними очима
В жорстокі риси грізного лиця;
І ллється мова скромна, ледь вловима,
Зітханням пересипані слівця,
І рветься нитка думки без кінця.
І речення стихають рятівничі,
Тому вона повторює їх двічі.
Його благає, молить всім святим,
Юпітером і дружбою своєю,
Любов'ю мужа і плачем своїм,
Людським законом, шаною, душею,
І лицарством, і небом, та землею,
Аби вернувся він у свій покій,
Скорившись честі — не жазі гидкій
І каже: «Чом же за гостинність щиру
Невдячністю відповідаєш нам?
І джерела, з якого пив допіру,
Не каламуть, — хай буде чисто там;
І лук відкинь, себе ти не заплям;
Мисливцеві стріляти не годиться,
Як оленятком ходить олениця.
Мій муж — твій друг! Так пожалій мене;
Ти — можновладний, не робись тираном;
Мене, слабку, хай сіть твоя мине;
Ти — чесний, не бери мене обманом.
Тебе прогнати хочу я зітханням:
Який би муж стогнання жінки зніс?
Прислухайсь до моїх благань і сліз!
Вони, як буйні океанські хвилі,
В твоє скелясте серце б’ють і б’ють,
Його зм’якшити прагнуть срібнокрилі,
Бо хвилі навіть камінь перетруть.
Хоч кам’янішим каменя не будь —
Тоді б мене тобі зробилось шкода:
Бо жаль в залізні прослизне ворота!
Зустріла, як Тарквінія, тебе, —
Чому ж ти образ царський вкрив ганьбою?
Я скаржусь небу — небо не сліпе, —
Ти честь свою плямиш перед собою.
Не той ти, ким здаєшся, і порою
Не тим здаєшся, ким насправді є, —
Царевичем. Шануй ім’я своє.
Якщо ти сієш зерна зла й огуди,
Які пороки розцвітуть в краю?
Як нині чиниш злочини, що буде,
Коли ти владу утвердиш свою?
І наймізернішому холую
Злочинство щонайменше не минеться,
А царський гріх в народі озоветься.
Тебе любити будуть через страх,
Незлих царів бояться із любові:
Тож прирівняєшся до тих плутяг,
Що беззаконня виправдать готові,
Та краще їх не знати ватажкові,
Царі — це школа, це найкращі з книг,
Щоб ми, підданці, вчилися по них.
Чи будеш вчити хтивості у школі,
В якій уроком стане лиш ганьба?
Чи будеш дзеркалом, в якім доволі
Правдиво відіб’ється злість тупа?
Невже замінить честь тобі — хвальба?
Підтримуєш розпусту замість слави
І добре ймення сам ганьбиш, неправий?
Якщо ти владу маєш, чом не зміг
Здолати в серці хтивість ту безкраю?
Меч не на те, щоб кривдити усіх,
А щоб розбити впень злодійську зграю.
Який же з тебе, принце, щит для краю,
Як скаже гріх: це ти його затяг,
Ти, ти, учитель — на гріховний шлях!
Якби вчинив хтось інший цю мерзоту,
Яким би гнівом ти тоді горів?
Не часто люди бачать власну шкоду;
Не помічаємо й своїх гріхів,
Хоч брата кожен за таке б убив!
О, скільки той в собі ганьби ховає,
Хто злочинів своїх не добачає!
До тебе руки зводжу я в мольбі:
Не піддавайся хтивості хапливій!
Благаю — велич поверни собі,
Відкинь думки негідні та зрадливі,
Що родяться в палких чуттів напливі,
З очей прогнавши марево мутне,
Збагни себе і пожалій мене!»
«Та годі! — каже він. — Жаги потоки
Нестримні й не вертаються назад.
Від вихру гасне вогник одинокий,
Та дужчає пожар, борвію рад:
Нехай потоків прісних водоспад
Вливається в глибінь морів ятряну, —
Не зміниться солоність океану!»
Вона ж йому: «Ти, принце, — океан,
Але вливаються в твої простори
Безчестя, чорна пристрасть та обман —
Твоєї крові заплямують море.
Ти мінишся не на добро — на горе,
Мілієш, сходячись зі злом впритул,
Не ти його — тебе залив намул.
Рабом ти станеш, а раби — царями;