Потім єзуїт став шукати ворогів раббі Нехемії Коена. Досконало вивчивши всі деталі його життя, Несвіцький вирішив: ніхто не заподіє Коенові більшого зла, аніж шанувальники розвінчаного ним Шабтая Цві. Вони самі розтерзають львівського рабина на дрібні кавалки, хай лишень настане відповідний момент для помсти — і тоді Коену кінець.
Та передовсім Іґнатій Несвіцький наказав схопити русинку Маріцу, служанку й конфідентку пані Сабіни, звинувативши її в чарах. То була перша частина його підступного плану. Маріцу спіймали десь о четвертій, коли та поверталась з німецької крамниці, і через десять хвилин заскочена зненацька дівчина опинилась у вогкому підземеллі міської в’язниці.
Суть арешту полягала в його раптовості. Маріца не встигла нічого зрозуміти, швидко розгубилась, впала у відчай і вже не могла протистояти натиску єзуїтів, що вимагали зізнань. До такої жертви навіть застосовувати катування було зайвим: боячись за своє життя русинка мусила б негайно зізнатися, що варила з поворізника сатанинське зілля, сподіваючись ним отруїти католицьке духовенство, в тому числі й патера Несвіцького.
А також підписала кров’ю, опівночі на Кальварії угоду з нечистою силою. Яку саме, єзуїти не знали. Мабуть, до малоосвіченої служниці з’явився біс нижчого ранґу, а розплачуватися за цю допомогу Маріці довелося власним тілом, позаяк грошей у неї немає. Припустивши таке, патер Несвіцький вдоволено посміхнувся: тепер пані Сабіна, що наївно прив'язана до Маріци і вважає її своєю приятелькою, виконає все, що він захоче. Хотілося єзуїтові небагато: усього лише помилуватися на пані Сабіну місячної ночі в шатах болотної діви, голої і в лататті.
…Леві Михаель Цві написав Сабіні цидулку, однак відповіді не одержав. Сабіна поринула в німий розпач, і прислуга не передала їй цидулки, відклавши на завтра. Однак Леві вирішив пройтися увечері повз будинок пані. Зупинившись біля куща китайської троянди, Леві намагався уявити, як би він став жити разом із Сабіною, неважливо, в образі турка Османа Седе чи під своїм справжнім іменем. І раптом почув жіночий плач. Що плакала саме Сабіна, Леві не сумнівався. Він перескочив через високу огорожу й опинився в саду. На турка, у шароварах і чалмі, відразу ж накинулися хижі далматини, що не гидували чоловічиною.
Леві загорлав, на шум повискакували слуги, намагаючись відтягнути його від псячих пащек, крики долинули й до пані — і Сабіна, бліда від сліз, вийшла надвір. Упізнавши Леві, тобто книгаря Османа, вона наказала відігнати собак, ласкаво всміхнулась, спитавши, чи не покусали його далматинці і чи не треба перев'язати рани. Однак Леві сказав, що пси вчепились зубами в краї широкої східної одежі, не торкнувшись тіла, і що він купить собі нові речі замість порваних. Відпустивши слуг, пані Сабіна порушила етикет і запросила «турка» скуштувати у вітальні його улюбленого напою — кави, дорогої ще тоді дивовижі.
Леві почервонів.
— Ясновельможна, закон забороняє мені залишатися наодинці з дамою, тим більше такою прекрасною, як ви. У такому випадку я змушений буду взяти з вами шлюб…
Пані Сабіна здивувалась.
— Але тієї ночі ви прийшли в сад, говорили ніжності — і не думали про ваш закон?!
— Грішний, ясновельможна, грішний! Побачивши ваші очі, я забуваю про все…
— І все-таки ходімо пити каву, — сказала Сабіна. — У вас рукав порваний.
— Пусте, — зітхнув Леві, — ходімо…
Він зняв свої туфлі з довгими загнутими носами і пройшов у вітальню.
Сабіна вже відкрила рота, збираючись сказати Леві, що поляки в будинку не роззуваються, але не помітила, як зняла свої атласні туфельки з великими рожевими кокардами й перлинками. Вітальня пані Сабіни, де вона приймала гостей дуже рідко, була обставлена в модному тоді стилі «османлі».
Але, на відміну від оздоблення справжнього турецького будинку, де одні килими, валики й низенькі диванчики, згорнуті теж з килимів, польська вітальня лише імітувала турецьке. Стіни оббивав ніжний шовк, розшитий закарлюками, схожими на висохлі стручки перцю.