— Ось так вони з євреями, — сказав Мендель Коен самому собі, відводячи погляд від розп’яття, і, прочитавши молитву «Мойде Ані», вийшов до єзуїтів.
Там вже чекали на нього. Хрещення юдея — церемонія з погляду галахічного права досить сумнівна, за планами патера Несвіцького, мала затьмарити все бачене раніше. Спочатку хор хлопчиків у білій одежі з нашитими на грудях золотими хрестами, що мали зображати ангелів, заспіває латинський гімн, тримаючи в руках запалені свічки.
Далі вони заспівають єврейською — вирішив єзуїт, адже хрещення Менделя Коена — не просто обряд, а з’єднання мудрості Старого й любові Нового Завітів. І раз Єшуа любив співати з кучерявими палестинськими дітлахами псалми, то чому б не змусити хлопчиків вивчити до суботи кілька рядків? Транскрипцію я їм дав, мріяв єзуїт, вивчать. А ні — відшмагаю.
Потім я скажу промову…. Там буде про те, що ми повинні любити єврейський народ, що дав нам Спасителя. Але не тих, хто розпинав, а тих, хто вірив. І Менделя Коена разом з ними. Адже він правдивий серафим! Чорні кучері, розумні очиська! Хлопчик доросте до кардинала, клянуся Маткою Боскою Ченстоховською!
Якби Мендель почув, що Несвіцький називає його серафимчиком, він би образився. Адже на івриті шараф — отруйна змія…
— Підійди сюди, сину мій, — сказав Іґнатій Несвіцький до Менделя. — Дай я тебе благословлю.
Єзуїт простяг над його головою аристократично вузьку долоню, приповідаючи: в ім'я Батька, Сина й Святого Духа. Амінь.
— Амен, — додав Мендель. Син рабина з пелюшок звик додавати «амен» наприкінці будь-якого благословення.
Блюзнірство його не вжахнуло: Мендель не розумів латині.
— Незабаром ти прийдеш під крило нашого Господа, — посміхнувся Несвіцький, — відречешся від колишніх сатанинських блудів.
…Облога Львова тим часом розверталася, як розвертаються ранком молитовні килимки в турецькій мечеті.
Уже рябіло від зелених прапорів і срібла упряжі турецьких коней. Прийшли й стали кримські татари. Замкова гора покрилася людською товщею, що затьмарила зелень лугів. Влітку 1675 року за григоріанським календарем у місті Львові випав сніг. Білі мухи сіли на вулиці й площі. Померзли квіти. Турки й навернені хлопчики, що входили до яні чері — нового війська Осяйної Порти — куталися в накидки з верблюжої вовни.
— Зимно нині, га, Стасю? — запитав на Золочівському шляху один яничар іншого.
— Годі мені Стасем кликати, я Мухаммед, — невдоволено відповів той.
— Добре, Мухаммеде, — погодився його товариш, — зараз би молочка теплого. І окраєць хліба просто з печі… Що ти мовчиш?
— Це мій хутір, — зненацька сказав хлопчик. — Там мама й тато жили. Раніше. Перед набігом.
— А ти пам’ятаєш, як тебе забрали?
— Ні.
— Мухаммеде, давай завернемо на мій хутір! Се близько! Повинні залишитися люди, вони нам молока винесуть…
— Добре, Неджиму, зайдемо. Я й ставок з вербами по краях впізнаю. Як вони розрослися, Неджиму…
— Треба ж, і хата наша ціла. Дивися, якась жінка на нас дивиться.
— Ходімо. Тільки тюрбан зніми, а то здогадається, хто ми…
— Тітко, а у вас молочка не знайдеться? Ми дуже змерзли, — сказав яничар Мухаммед.
— Хлопчики, а що ви так дивно вирядилися? — здивувалася хуторянка, але винесла їм повний глечик молока. — Бавитесь, чи що?
— Так, у нас гра така, — зніяковів Неджим. — З шаблями.
— Пийте, діти, я тільки що корову подоїла, ще не вистигло.
Яничари випили молоко та й пішли.
— Десь я їх уже бачила, — стала пригадувати жінка. — Чи не Остапів се синок? Його турки захопили. Тому-то він в чужинецькому строї… Точно, Остапів син. Усю родину їх убили, а хлопчика Стася забрали. Ех, гріх, гріх….
Сніг вже розтав, а жінка все ще дивилася в далечінь.
Правовірний Львів гудів, начебто це було не стародавнє місто, оточене високими стінами, а потривожений ведмежою лапою бджолиний вулик.
Турки й татари стрибали від передчуття перемоги. Особливо вразливі вже уявляли, як приб’ють золоті півмісяці до дзвіниць католицьких соборів, винесуть кудись подалі статуї Іси й Маріам, заберуть ікони, відґвинтять ослони, покладуть килими. І в костелі зазвучить правильна меса, що починається зі слів БИСМІЛЛА РАХМАН РАХИМ АЛЬХАМДУ РА-Б-БИЛБ АЛЯМІН РАХМАНІ-РАХІМ МАЛІКИ ЯУМІ-ДІН…
До цього залишалося зовсім небагато — і все-таки перемогли не турки.
Пізніше історики напишуть про Львівську битву, що відбулася 24 серпня 1675 року, товсті томи, але для жителів семи левиних пагорбів ці дні були наповнені власним горем. Журився раббі Нехемія Коен, переживаючи за сина. Страждала, знемагаючи від жару, русинка Маріца, занедужавши після тортур. Плакала гарна пані Сабіна, що кохала турка-книгаря Османа, ворога польської корони й католицької церкви. А невидюща Ясмина вишивала для майбутнього маляти турецькими візерунками маленьку сорочечку, чекала Фатиха, який не сказав їй, що записався в моджахеди. Турбувався німець, аптекар Браун, що турки конфіскують його спиртові настойки й виллють у Полтву. Бідкався Леві, каючись, що заподіяв стільки горя юному Менделю Коену, який не мав би відповідати за гріхи навіженого батька.