Тривожився єзуїт Несвіцький, побоюючись, що Мендель відмовиться хреститися і в метушні облоги втече, а то й перебіжить до турків.
— Не даремно ж кажуть, що в євреїв і турків віри споріднені, — непокоївся патер. — Чкурне через дах, шукай його потім. Піду, перевірю, як мій хлопчик…
«Хлопчик» єзуїта Несвіцького старанно вивчав Євангеліє, зусиллями одного хрещеного єврея перекладене на давньоєврейську мову. Багато притч Мендель знав з Талмуду, деякі фрази йому доводилось чути на Поганці, коли по п'ятницях мулла читав більшу проповідь біля дверей мечеті. Тому вивчення Єшуа Менделю не сподобалося — він і так це знав.
От було б гарно, — замріявся фантазер, — якби всі християни дотримувалися законів цієї книги. Тоді люди, схожі на єзуїта Несвіцького навіть близько не підійшли б до церкви, а сиділи б у тюремній вежі. А вже такого страхіття, як облога Львова, зовсім не трапилося б!
…Король Ян Собєський готувався до бою. Розстеливши кавказький бешмет, він сів на вологу землю Замкової гори і, діставши аркуш паперу, став писати листа своїй Марисеньці, Марії-Казимирі, графині д’Арк’єн.
Люба моя Марисенько, пишу тобі з найвищого пагорба, дивлячись на місто Львів, чи не нарівні із хмарами. Високий Замок огортає сірий туман, несучи у собі незліченну кількість дрібних крапель води. Я цілую їх, і знаю, що дуже скоро ці хмари донесуть тобі в столицю дощ, а разом з ними й мої поцілунки. Не нудьгуй, Марисенько, Ян кохає тебе…
На іншому боці, теж на пагорбі, постеливши тонкий верблюжий плащ, писав польською своїй нареченій яничар Мацек, або Емін уль-дин, що походив з дрібної шляхти поблизу Львова. Ще в дитинстві його заручили з Софією, уродзоною шляхтянкою, і обіцяли, що, як тільки їм виповниться шістнадцять, вони обвінчаються. Але в дев’ять років його викрали турки, віддавши в корпус яни чері. Яничарам заборонялося одружуватися. Наречена виявилася йому вірною й пішла в монастир босих кармеліток.
— Не буде мені щастя без Мацека, — сказала Софія, ступаючи затверділими п’ятами по надщербленій львівській бруківці. Вона побачить свого нареченого ще один раз — коли після бою сестри почнуть забирати тіла вбитих. Світловолосий, синьоокий Емін уль-дин знову возз’єднається з польським народом, відшукавшись у загальній купі понівечених трупів, і його холодного чола, як у далекому сні, торкнуться палкі уста коханої.
Але тепер Емін уль-дин намагається не збитися: це ж так складно, писати зліва направо напівзабутими латинськими літерами. Як би я хотів бодай на хвилю перенестися до тебе, моя Софіє, змішатися з вітром, дощами, туманами, щоб прилетіти в наше місто Лева й обійняти.
На голову Мацека сів змерзлий метелик, павине око, помахав крилами, струсив дрібку пилку й полетів. Але що це? Дзвенить у вухах клич до бою.
Аркушик з листом підхоплює вітер, несе його на прадавні стіни Високого Замка, заносить убік Краківського передмістя. Тепер його ніхто не прочитає. Емін уль-дин сідає на коня, чіпляє шаблюку. Його спритна рука знесе не один десяток польських голів, посіче найбільших сміливців. Серед них виявляться й хлопчики, з якими Мацек бавився у дитинстві. Він не пам’ятає їхніх облич, але ті впізнають у розлюченому туркові поляка Мацека.
Кисмет кара. Чорна доля ясноголових турків…. Про них не стануть згадувати, замість заупокійної молитви польські яничари почують слова прокльону.
А Мендель Коен читає в книзі, що настане час, коли зникнуть війни й усі люди стануть братами. Він підходить до вікна.
Десь неподалік гримлять гармати, кричать люди, сизий дим від пороху стелиться небом. З жахом єзуїт Несвіцький побачить, як син рабина відривається від підлоги й вилітає у височінь, що раптово прояснилася.
Але, чи то Мендель забув вимовити якесь слово, чи то не вистачило йому вмінь, тільки політ його урвався. Мендель упав на кам’яний тротуар і розбився на смерть. Кров його потекла по сірій бруківці.