Єзуїт приніс вмираючого Менделя назад і, почавши хрещення, відрізав великими ножицями непокірні чорні пейси Менделя Коена, сина Нехемії Коена й правнука Давида Алеві, що так і не став єврейським мудрецем, асом Каббали. Протяжно гуділи голоси хлопчиків у світлих балахонах, що співали нахаму, нахамуамі — утішайте народ мій, утішайте.
Раббі Нехемія Коен і Леві Михаель Цві поруч, пліч-о-пліч, сиділи всі сім днів жалоби, «шиви», посипаючи попелом із грубки брудні голови. Вони порвали на собі одежу, зняли взуття й голосили.
Менделя Коена, що отримав християнське ім'я Бенедикт, поховали на Личаківському цвинтарі, поруч із католиками, яких той ніколи не шанував. Зажурений патер Несвіцький замовив у кращих львівських майстрів розкішний надгробок: білий мармуровий ангел, спираючись на хреста, довгим крилом витирає ненавмисно набіглу сльозу. Риси обличчя ангела нагадують Менделя.
Євреї ніколи не відвідують цієї могили, тільки невтішний батько, раббі Нехемія Коен, приходить сюди поплакати глупої ночі. В жодній єврейській хроніці не знайдете згадки про те, що в раббі Нехемії Коена, батька дванадцяти дітей, був син Мендель.
— Народ мій зостався невтішений, — сказав Шабтай, дивлячись у вузьке вікно вежі Балшіга. Звісток від Леві не було.
Львівська битва, що подарувала християнській Європі зайві 400 років, тривала довго. На що будуть витрачені ці зайві 400 років, не знав навіть Ян Собєський.
22. Покута раббі Нехемії Коена. Вірменська служба доставки
Коли родина Коенів оплакувала безглуздо загиблого Менделя, раббі Нехемія ризикнув провести всі сім днів жалоби разом з Леві, винуватцем синової смерті. Непримиренний ворог Шабтая Цві, львівський рабин Коен у приватній бесіді навіть шкодував, що 1666 року розіграв перед султаном дешеву комедію, яка призвела до непоправних наслідків.
— Це було так, — тихо зізнався Леві Нехемія, сидячи в розірваній сорочці на брудній, посипаній попелом з грубки підлозі. Губи його були мертвотно бліді, лице жовте, борода за ці дні посивіла ще більше. — Рано-вранці я покликав першого-ліпшого турка, що мені трапився, і дав йому золотий динар за турецьке вбрання з тюрбаном. Переодягнувшись, побіг просити аудієнції в султана. Це обійшлося мені ще в десяток золотих монет.
— Справа державної важливості, світло правовірних! — сказав я до нього. — Дозвольте відкрити очі на злочини мого одноплемінника, ізмірського рабина Шабтая бен Мордехая Цві?
— Дозволяю, знехтуваний єврею, — відповів мені султан.
І я наговорив йому… Г-споди, чого тільки я не наговорив! І що Шабтай Цві чорнокнижник, і що він віддав турецький престол своєму братові Елі, збираючись скинути султана, і що він закликає всіх євреїв їхати до Єрусалима, де на руїнах мечеті Омара обіцяє за три дні звести юдейське святилище, Бейт-ха-Мікдаш…
— На руїнах, кажеш? — султан мене ледь за плечі не схопив, щоб душу витрясти, — на мечеть Омара посягнув?
— Так, — кажу, — він ще раніше в Єрусалимі пробував се зробити, кричав як навіжений: зруйную все дощенту, каменя на камені не залишу!
А позаду мені у вухо сичить єврей, Хайяті-заде — тварюко, падлюко несосвітенна, мовляв, Юдо з Кир'ята якогось, і за полу халата тягне, а то володар правовірних за себе не відповідає, розлютив ти його страшно.
Я цьому Хайяті-заде пояснюю: жодного разу не був у твоєму Кир’яті, і я не Юда, а Нехемія зі Львова, Лемберґер в мене прізвисько.
— Це в християн був такий лиходій, Юда з Кир’ята, — усміхнувся Леві, — що Єшуа з Нацерета (Назарета) видав римлянам за тридцять шекелів. Він потім повісився — сумління замучило — на юдиному дереві з фіолетовими квітками. Вибачте мене, але на вашому місці я зробив би те ж саме. Дерев у Львові вистачає, вибирайте яке хочете. Найкраще вішатися на кінському каштані. Непогано ще висіти на липі: дерево міцне і пахне приємно. Похорон я оплачу. Ви жити із цим далі не зможете. А мотузку — так уже й бути — дам свою, принесу з Поганки, шовкову, з кольоровими нитками…
— А тридцять шекелів?! — в раббі Нехемії почалась істерика. — У мене одинадцять дітей! Як же мені вішатися?! Хто про них подбає?!
Він дико реготав, качаючись по підлозі, вив і шкрябав, наче пес, без кінця впоминаючи ці злощасні тридцять шекелів. Леві байдуже спостерігав за ним.
— Заспокойтеся, і я скажу, як можна це виправити, — утішив його Леві. — Не качайтеся по підлозі, тут повно попелу.
— Вибачте мене, якщо зможете, — Нехемія впав перед Леві навколішки.