— Бекташі! — здивувався він. — Тут?! Босий?! Теж мені мандрівний кармеліт знайшовся! Львів — це не тепла Албанія, ноги відморозить! Хоч би панчохи натягнув, опудало бекташійське!
Леві наздогнав дервіша і, розпитавши, відвів його в тепло, в той дім, де жив сам. Дервіш розповів про Шабтая Цві чимало цікавого: що варта прийняла його за чаклуна, виконує іноді дрібні доручення, але не за гроші, а з марновірства, боячись, щоб Шабтай їх не зурочив, що він заприятелював з ластівкою й прикріпив на її світлому черевці записку для своїх друзів з Єрусалима. Але не згадав, що той отримав трактати Езри д’Альби й вирахував дату свого повернення.
Це дивно, здивувався Леві, я заплатив стільки грошей, а рукописи ще не дійшли.
Утім, можливо, Шабтай не захотів ділитися зі своїм учнем потаємним, адже манускрипти д’Альби стосуються тільки нас, або ж забув про це сказати.
Дервіш прожив на Поганці всю зиму, допомагаючи своїм чудернацьким виглядом заманювати покупців у крамницю Леві. Справи були кепські: багато заможних клієнтів зубожіли або навіть розорилися після облоги Львова, дехто став погорільцем: деякі поміж процвітаючих грецьких купців, подумавши, що турки от-от вдеруться до міста, поквапились спалити склади. Паніка пройшла, але майно не повернеш, усе перетворилось на попіл. Горіло і єврейське ґетто. Три будинки з Татарської вулиці магістрат передав вірменам, тому що колишні власники пішли з армією султана під Кам’янець.
Подейкували, начебто скоро зі Львова виселять усіх мусульман, крім тих, що вихрестилися на католиків. Турецьку мечеть перетворять на костел, а Поганку зроблять або греко-вірменським, або міщанським польським кварталом. Татарські ворота збиралися зруйнувати: жартівники завісили їх на Різдво чорними від гнилизни свинячими головами, що, як вважали, переносять холеру. Снігу навалило стільки, що вранці дервіш заледве відчиняв двері. Жахливо подорожчали дрова, хмиз, свічки. Тієї зими в Турецькій мечеті на прохання змерзлих молільників встановили грубку, обкладену гуцульськими кахлями (сині завитки на білому тлі), потім схожі грубки почали ставити в багатьох заможних будинках за межами Погансько-Сарацинської вулиці.
— Коли ж настане весна? — поцікавився у Леві пригрітий ним дервіш.
— Невже тебе не зігріває внутрішній вогонь?
— Тут жахлива погода, — пробурчав адепт Бекташі. — Це найнестерпніше з усіх випробувань, що я зазнав в цьому житті. Набагато краще було лежати голим в карпатському мурашнику. Та й у борсуків у норі теж було веселіше, під теплим боком. Правда, вони кусаються боляче…
— Не нарікай! — розсердився Леві, — ось прилетить шляхетний птах, що його називають хасида, тоді буде тепло.
— А що це за птах? — здивувався дервіш.
— Лелека. Вишуканий, з довгими тонкими ногами й гарним вузьким дзьобом. На своїх крилах лелеки приносять весну. Тоді ми поїдемо на старому возі на околиці Львова, де з’явиться галицьке текке. Я покажу тобі водограї, що розсипаються алмазними краплями, прадавні папороті на замшілих валунах, чорних саламандр, змазаних отрутою, кручі й кургани, порослі фіолетовими крокусами, лавандою, м’ятою.
— Невже вони виростуть після такого снігу?
— Виростуть. І те, що посадимо ми, теж проросте й зазеленіє! — переконував дервіша Леві.
— Махровими квітами?! Як крокус?!
— Махровими, дервіше Бекташі, махровими. А сакральним знаком цього стане благочестивий лелека, птах добрий, дбайливий. Може, на честь його назвуть наш новий орден…
Польський каббаліст Ієгуда, прозваний пізніше хасид, повірив у швидке настання епохи чудес і заснував групу «хасидим», благочестивих. Сталося це незабаром після прибуття до Львова дервіша Бекташі, коли розрізнені громади сабатіанців перебували на грані розпачу.
Одні вірили Шабтаю Цві, пророкуючи його повернення в 1706 році до міста з лев’ячим гербом. Інші ж не бажали навіть згадувати ім’я віровідступника, й шукали нові шляхи наближення днів порятунку. Наслідуючи лелек, мандрівних птахів, каббаліст Ієгуда подорожував з міста в місто, і в синагогах, із сувоєм Тори в руках, закликав людей до плачу, покаяння, безперервних постів, щоб прискорити пришестя Месії. У нього виявилося багато послідовників, які, покинувши родини, зложили на себе тяжкі обітниці, більш прийнятні для християнських пустельників, ніж для юдеїв. Випробування, яким піддавали себе дервіші ордену Бекташі, видалися аскетам — «хасидам» занадто легенькими.