Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
— А тепер маж мене своїм аце-аце.
— Ацетоном! — згадав Лялечка.
— Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
— А не мало буде? — засумнівався лис.
— Я ще принесу.
— То маж
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
— О, диви, пускає!
— Три, прошу тебе!
— У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
— Ой, пече! — зойкнув лис.
— Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
— Перепочинь, — змилувався лис.
— Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і зїа
— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя ліама дуже не любить, коли я брешу.
— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — всі вірять. От я Сороку… теє… загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзьобнула мене у ніс… Може, у вас, людей, не так…
— Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку… Але бачу, що нікуди вони зі лшою не підуть.
— Не журися! сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
— Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
— Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
— Не розказуй, лисику!
— Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
— Лисику, а скільки тобі років?
— Маєш на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
— А я навесні народився. Мені п’ять років.
— П’ять весен, значить…
— Усі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
— Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
— Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
— Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
— Ой, пече!
— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
— Я ж казав…
— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
— Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
— Чесне слово?
— Чесне.
— Лисику, ацетон вже закінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
— А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
— Ага.
— То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
— Ой, не злізу!
— Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
— Боюся!
— А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
— А баба?
— Уяви, що баба пішла ловити рибу!
— Ха-ха! А дідо?
— А ти уяви, що дідо поїхав на море!
— То що, я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
— Ага.
— А ти?
— А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
— Тихше, тихше, — зупинив його Мацько.
— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
— Ні-ні!..
Розділ 13
який ми пропускаємо
Розділ 14
у якому новини знаходять Мацька на сільскому горищі
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорли Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, Що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко Добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайщ і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялька дуже радий мати такого товариша… Але стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися в лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.
Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у всій красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит та цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.
Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.
— Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.
— Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.
— Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.
Дід збирався косити й покликав Лялечку. Мацька це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон ніяк не приходив. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то, напевно, задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося, а кури вмощувалися на сідалі. їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.
Мацько чи спав, чи тільки йому здавалося, ніби він спить. Надворі вже споночіло, падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «На добраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння й тихий голос:
— Мацьку, агов, ти тут?
Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:
— Тут я, Грицю, тут!
— Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!
Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:
— Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс і жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати й через мотузку стрибати.
— Ні, а що? — похолов лис.
— Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Грицько загнувся, бо не знайшов належного слова.
— Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.
— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. А совісті й краплини нема…