— Я — вовк, — відказав «Тигр». — Г-р-р!
— Вовк? — злякався Лялечка. — скажи. А вовки їдять лисів?
— Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки по-людськи вдягнувся, а й балакаєш, як людиська. Де ти був раніше? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але нічого. Ми тебе зараз замість Мілорда поставимо. Страшніше буде. Ходімо!
— Я не хочу! — спробував опиратися Лялечка, тобто лис. Але вовк вже витягнув його на середину кола і гукнув:
— Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов.
І тут у вовка раптом відвисла щелепа, а кабанець випустив рушницю. Бо ж центр галявини був найкраще освітлений.
— Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.
— Людина! Людина! — заметушились звірі, й коло розсипалось.
Миттю згасло світло. І в темряві чувся тупіт, хрускіт гілля, писк. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало ще страшніше, ніж тим звірям, що втікали від людської дитини, зовсім маленького хлопчика.
— Мамо, мамочко! — заплакав він. — Лисе, де ти?
Розділ 19
який завершує розповідь про найчарівнішого Мацька і хлопчика на прізвисько Лялечка
Мама була далеко, аж на морі. Тому лис прибіг перший. Власне, він був зовсім непоганим лисом, що б там не говорили про лисячу хитрість. Прибіг не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить відважно.
— Не плач, — сказав лис. — А то і я заплачу. У мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я покажу тобі свою картину.
— Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Відведи мене додому!
— Бідненький, — співчутливо мовила лисичка. — До мами хочеш?
Лялечка ще голосніше заплакав.
— Ну, що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — А я так хотів показати тобі картину.
— Нічого, він ще до нас прийде, — лагідно запевнила лисичка.
— Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Сам привів мене сюди і кинув…
Мацько з лисичкою засоромлено поопускали голови.
— Ми більше не будемо!
— Ведіть мене додому, — наказав Лялечка, — і то вже! Бачите, в мене є рушниця?
— Вона іграшкова, — сказав лис.
— Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
— Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.
— Ану, вщипни мене!
— Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
— Кусай, тільки легенько!
Лис вкусив Лялечку за палець.
— Ні, це насправді. Добре, ведіть мене!
І вони рушили через темний-претемний ліс. Тепер навпаки, бо дерева ставали щораз нижчими. Попереду йшов Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.
— Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.
— Серджусь! — відповідав Лялечка.
— І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.
Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.
— Спи, спи. Ще рано, — пробурчала вона.
— Бабо, — підхопився Лялечка. — А правда, що я був у лісі?
— Ні, тобі приснилось.
— Був, був! — образився Лялечка. Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні!
— То я казала.
— Все одно був! І на лиса я не гніваюсь. Я його люблю. Тільки ти мене до лісу пусти. Я ще картини лисової не бачив.
— Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду поспиш трохи і підемо.
— Правда?
— Якщо будеш чемний, — подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.
— А мене ти любиш? — спитало кошеня, яке не встигло вискочити слідом за бабою.
— Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то вирішив ще поспати.
Перед тим, як заснути, хлопчик встиг упіймати сонячного зайчика, що стрибнув у вікно, й прошепотів:
— Ти правду сказав, лисику, сонце все-таки зійшло!